Виталий Масловский: С кем и против кого воевали украинские националисты в годы Второй мировой войны

І автор резонно запитує:

«То чи було оте військо — СС дивізія «Галичина» — німецьке чи українське? Якщо українське, то з якої рації сучасна Німеччина …платить їм пенсію?»

В розділі «Роль церков у контексті діяльності ОУН-УПА» Віктор Поліщук констатує, що «з теологічної точки зору християнство — це понаднаціональна релігія», і «християнські церкви покликані на те, щоб проповідувати Божу благодать». А тому «християнський священик мусить стояти вище національних ідеалів».

Однак!

«Кожен, хто вдумливо вчитається в писання Дмитра Донцова, яке стало наріжним каменем українського націоналізму, хто вглибиться в основоположні документи УВО — ОУН, то дійде висновку, що ідеологія і практика цих організіцій стоять у суперечності до християнства. Тому кажу з повною свідомістю: якщо український священик є одночасно українським націоналістом, то він зраджує Ісуса Христа, він обманює сам себе».

Тут же Віктор Поліщук додає:

«Український націоналізм постав у Галичині, отже там, де в стосунку до українців пануючою була і є Греко-католицька церква… Українці Галичини були віддані своїй церкві… І ось за таких умов постає і діє УВО — явно терористична українська організація, предтеча ОУН. Стали поширюватися писання Дмитра Донцова. Неможливим є, щоб все це діялося поза відомом Греко-католицької (уніатської») церкви. На Святоюрській горі мусіли читати «Націоналізм» Дмитра Донцова, читати постанови І Конгресу українських націоналістів, мусіли їх аналізувати. А в цих писаннях, в цих постановах — сама суперечність з християнством…

…Вже сама поява «Декалогу» — десяти заповідей українського націоналіста, мусила б викликати рішучу реакцію, мала б бути проведена широка акція проти цього документа, проти його сформулювань. Адже «Декалог» — суто безбожницький маніфест. В ньому і слова немає про Бога. Натомість є «Дух одвічної стихії», стихії в ніцшеанському, а не християнському розумінні. В «Декалозі» є заклик до помсти, до підступу, до злочину вбивства».

«Інша справа на Волині, — відзначив Віктор Поліщук …Український націоналізм на Волинь проникав дуже поволі, на Волині радше поширювалися комуністичні ідеї й з цим мала клопіт Православна церква».

Як же діють в умовах війни ті обидві церкви та їх священики?

Ієрархи Греко-католицької церкви на чолі з митрополитом Андрієм Шептицьким освячують дії ОУН-бандерівців, вітають «побідоносну німецьку армію». Таке ж творять і керівники Православної церкви на Волині. Вбито митрополита волинсько-житомирського Олексія Громадського. Вбито єпископа Мануїла тою ж ОУН. «То що вже казати про священиків у сільских приходах?» — ставить питання Віктор Поліщук. І відповідає: «Були між ними, як бачимо, відважні, котрі у згоді з християнськими ідеалами таврували злочини бандерівців, а були и такі, котрі боялися за своє життя, тому й мовчали».

Але були й інші.

«28 серпня 1943 року в селі Штунь, гм. Бережці, пов. Любомль православний священик Покровський у місцевій церкві вчинив акт посвячення ножів, кіс, серпів і сокир, як знаряддя мордів, і роздав їх своїм прихожанам, щоб мордували «ляхів». Два дні після цього селяни використовували їх для морду поляків з сусідніх сіл;

27 вересня 1943 року в селі Іванковичи Дубнівського повіту селяни святкували насипання високої могили в честь «визволення України». Місцевий священик у проповіді з цієї нагоди казав, що з української землі треба вигнати без можливості повернення ляхів, мазурів, крижаків і покручів. «Ляхи» — це поляки, давні жителі Західної України; мазури, це поляки, які поселилися в Західній Україні після 1-ї світової війни (дійсних польських колоністів у той час уже не було, бо їх депортували у 1940 році більшовики); крижаки — це мішані українсько-польські подружжя, а покручі — це діти з мішаних подружь».

Далі автор посилається на книгу вже згадуваного Олександра Кормана. Корман пише про участь греко-католицьких священиків у злочинствах проти польського населення. Так, отець Палагицький, парох церкви в Монастириськах (Букач), очолював терористичні групи боївок ОУН-УПА, які 28 лютого 1944 р. вчинили напад на населення в селі Коростятин. Отець Палагицький брав безпосередню участь у масовому вбивстві, під час якого, здебільша від сокир. Згинуло 78 людей — чоловіків, жінок і дітей, а 5 осіб було поранено. 20 березня 1945 р. в Коропці було спіймано боївку терористів ОУН-УПА силою 350 чоловік, яку очолював уніатський священник Палагицький. Разом з ним у боївці була його дочка і кілька черниць.