Марія Волкова - Глибше, ніж секс

Коли звуки перекидання сміттєвих баків догори дном стихли, я визирнула у вікно. Машина, по вінця напхана людськими відходами, вже поїхала, не залишивши вуличним собакам вечері, тому вони просто полягали біля порожнього смітника, опустивши сумні голови на довгі лапи. Я знаю, вони пахли мокрою шерстю і сумом, запах наче доносився аж до мого вікна, а їхні тонкі ребра випирали з-під шкіри. Я вмить згадала про зіпсовані котлети в холодильнику й зрозуміла, що сьогодні ці собаки таки повечеряють.

Цигарка одразу ж вп’ялась у скляну попільничку, втомлено пшикнула й погасла, а мушкателя миттю радісно повернула голову до мене. Схопивши контейнер з котлетами та накинувши спортивну кофту, я подріботіла вниз сходами, і за декілька хвилин собаки вже ласували смаколиками. Вони вдячно дивилися на мене та махали важкими хвостами, а доївши все до останньої крихти, облизували свої змарнілі щоки, ніжно скімлячи на знак подяки. Я провела рукою по мокрій шерсті, і тепер цей запах також був на мені. За мить я знову була вдома, але вже з більш піднесеним настроєм і порожнім пластиковим контейнером. Собаки ситі й тепер можуть спокійно спати біля своїх смітників, очікуючи приходу нового дня. Тому я також вирішила повернутися до сну.

Мурахи знов пробігли по моєму тілу, коли ноги знову торкнулися підлоги і я відчула холод плитки. Увімкнувши стару добру «Stairway to heaven», я плюхнулася на ліжко. Є вічні пісні, які, довго слухаючи, ти на якийсь час відкладаєш «у шухляду», щоб потім дістати й послухати з тим самим відчуттям – повернутися кудись назад на хвилину. Ці пісні – така собі машина часу. Ми ненавидимо й водночас обожнюємо їх, саме тому все одно час від часу повертаємося до прослуховування, щоб пережити ті відчуття знову, наче вперше.

Тиша інколи буває такою болючою, наче жере вуха зсередини. Вдома мені було занадто гучно, а тут, у новій квартирі, – занадто тихо. Але до всього з часом звикаєш. І навіть починаєш любити це. Напевне, я можу виділити три стадії стосунків із людиною чи взагалі з будь-яким предметом, їжею і так далі. Перша – коли ти дико ненавидиш це; друга – коли обставини змушують тебе її приймати, і ти вже начебто миришся з приходом цієї речі у життя, тож ви живете більш-менш злагоджено, вчитеся знаходити компроміси; а третя стадія – це прихід розуміння, що «воно, виявляється, не таке вже й погане!». Ба більше: ти тепер закохана у це! Ти хочеш бачити чи їсти це щодня, тримати в руках, насолоджуватися, просто бути поряд. З тишею так само. Я знаю, що звикну до неї, прийму, подружуся, полюблю.

Я саме прокручувала свої ключі у дверному замку, коли позаду мене пролунав сердитий голос:

–І коли ти збираєшся вперше приступити до миття сходового майданчика?!

Я повернула голову й побачила ззаду невеличку жінку років шістдесяти з насиченою червоною помадою на вустах, коротким волоссям кольору перестиглої вишні та в’язкою ключів у руках. «Така маленька, а стільки крику», – подумала я.

– Перепрошую? – не зрозуміла я.

– Твоя черга мити сходи. Чи я сама повинна завжди тут прибирати?! Подивися лиш, скільки тут сміття!

– Вибачте, я віднедавна мешкаю у цьому домі, тож не знала, що тут такі правила, – тихо відповіла я.

– Ти ба яка! Думала, що тут домовик прибирає? Щоб сьогодні було прибрано, бо скоро за горою сміття твоїх дверей видно не буде!

Я, чесно кажучи, не бачила тут ніякого сміття, але сперечатися зі впертою жінкою не наважилася. Мовчки кивнувши, я побігла вниз.

Відчинивши двері, я почула голосне й коротке скавуління і звук удару по чомусь важкому. Я зойкнула й обережно висунула голову з-за дверей. Це був один із тих собак, яких я вчора годувала котлетами.

– Ой, вибач, малий, – я злякано присіла біля пса. – Що ж ти тут ліг? Тобі не боляче? – побачивши в його очах спочатку образу, яка вмить змінилася на радість, я розчулилась і ледь не зарюмсала, як дівчисько.

Чомусь мені завжди було шкода тварин. І коли я ненароком приносила їм біль, то завжди вибачалася по декілька хвилин, аж доки радість і прощення в їхніх очах не дадуть мені зрозуміти, що все добре й вони не ображаються. Паралельно з цим мене дико накривав сміх, коли я бачила, як маленькі діти спотикаються чи падають. Насправді стає дуже соромно за себе в таких ситуаціях, та я нічого не можу з цим вдіяти. І як інколи буває боляче стримуватися! А стримуватися треба, бо в іншому випадку їхні новоспечені молоді мами почнуть матюкатися й обзивати.

Погода вже, здається, налагоджувалась, і я попленталася до універу через парк. Біля корпусу вже юрмилися студенти. Одні – жахливо стомлені, із синцями під очима від навчання чи від п’янки, а інші – заряджені енергією, з новими силами і з повною готовністю до навчання. Очевидно, також перший курс…