Марія Волкова - Глибше, ніж секс

– Якого біса?! – обурилася я.

– Тепер можу поговорити з людиною, яка буде мене чути, а не дивитися у вікно, намагаючись ігнорувати весь світ і робити вигляд, що досі сидить сама, – напевне, він щось говорив до мене перед тим, як звільнити вухо від силіконової насадки.

– Я думала, навколо таких, як ти, уже давно повинна була б сформуватися така ж компанія, і ви б весело обговорювали якусь дурню, але ти чомусь привалив сюди і успішно намагаєшся мене бісити.

Не варто було цього казати, бо це стало сигналом для того, аби дратувати мене ще більше.

– Ти нервова, бо знаєш, що навколо такої зануди, як ти, – наголосив на останньому він, – навряд чи колись збереться компанія? – глузливо запитав найбільший дурень у світі.

«Що він, бляха, хоче?!» – я закипала від люті.

– Я така нервова, тому що зараз ти порушуєш мій спокій. І я сформулюю питання по-іншому, якщо ти з першого разу не догнав: ти не повинен бути зараз зі своїми музикантами? Чи вони також тебе поперли і обговорюють свою дурню без тебе? Ти теж їх заїбав? – завдала зустрічного удару я.

– Хм, ну ти ж ледь не залишилася на історії музики до кінця пари, так що можна вважати, що ти музикант, хоча й помилковий.

Його обличчя розпливлося в хитрій, загадковій посмішці, на яку я не відповіла, а лише роздратовано пирхнула. Вирішила, що якщо цей зарозумілий хлопчисько не хоче йти сам, то піду я. Інколи потрібно ставити затишок на перше місце замість гордості. І в цій ситуації я так і вчинила, тож взяла своє вже майже холодне лате (про пінку вже не могло бути й мови), ривком встала з місця і попрямувала до виходу. Хлопець щось крикнув мені вслід, але в моїх вухах вчасно опинилися навушники і рядки улюбленої пісні залунали знову.

На вході юрмилася купа народу, люди заходили і виходили, брали їжу і йшли далі. Студентки, які, схоже, у перший день начепили на себе найкращий, на їхню думку, одяг, шепотілися і сміялися так, щоб привернути увагу хлопців, а ті просто питали пароль від вай-фаю у жінки за стійкою і йшли сідати на теплі, вже нагріті чиїмись дупами дивани, і тепер вільно гортали стрічки соцмереж. Рух відбувався завжди. В різні сторони. Як важко було прорватися назовні… Бракувало повітря… Галас людей заглушував думки… Дешеві парфуми студентів перекривали гнилий запах осіннього листя… Висновок один: там, де люди, тобі завжди буде некомфортно і тісно. Простір – це те, чого ти зазвичай хочеш, і те, за що борешся.

Біля виходу курили студенти. Я любила спостерігати за людьми, які курять, як вони сміються і водночас випускають із рота дим. Як гарно хлопці тримають своїми довгими кістлявими пальцями цигарку. При вигляді цього мені завжди хотілося підійти до людини, куріння якої мені сподобалося, і запропонувати намалювати її, але я була надто сором’язлива для цього, тому просто стояла і, приховуючи своє захоплення, спостерігала за процесом.

Навіжений дзвінкий будильник був близький до того, щоб травмувати мої барабанні перетинки. На щастя, вони виявилися достатньо стійкими, але я прокинулася надзвичайно швидко. Перші дні осені були незвично дощові, погода стояла похмура, небо плакало, тому сонцю не вдалося прорватися до вікна і розбудити мене. Худі ноги донесли тіло на кухню. Стопи відчули холодну плитку, а обличчя – протяг. Запах дощу і мокрого асфальту миттю увірвався в мої ніздрі і дихати стало легко. Я знову забула зачинити вікно! Знову на ті ж самі граблі! Ранкова кава була якоюсь гіркою. Напевне, зерна пересмажили. І після першого ж ковтка вона опинилася в унітазі, а її упаковка— у смітті. Люди не в змозі навіть каву нормально обсмажити, що тоді говорити про інші речі?

Я любила все робити під музику. І ранкова трапеза проходила під спокійну мелодію фортепіано, що лунала з мобільного. Коли я жила з батьками, мама завжди сварилася, якщо я, прокидаючись, починала ранок із музики: їла, одягалась, підводила очі, щоб не здаватися заспаною. І все це – у супроводі музики. Без неї було б сумно, а вдало підібрана мелодія задавала настрій цілому дню і створювала те божественне відчуття, наче ти – головна героїня фільму, і можеш усе. Доки, звісно, мама не вимагала припинити це. Її можна було зрозуміти – клопітка і стресова робота… Загалом, зайобувала вона її. Тому я інколи була змушена вимикати музику і прокручувати її в голові, що теж було непогано. Я завжди вважала це маленьким талантом: могти чути музику без музики. Так трапляється, коли заслуховуєш пісні до дір. Наче в животі крутяться платівки і тихенько співають, потріскуючи від старості.