Марія Волкова - Глибше, ніж секс

Район був наповнений п’ятиповерховими будинками, дитячими майданчиками та контейнерами для сміття, але попри це здавався тихим. А дорогою я навіть помітила супермаркет. В одній із цих будівель на мене чекало моє нове помешкання на найближчі чотири роки, і зараз я тягнула до нього свою дупу і капець яку важку сумку. Довелося проминути чотири будинки, щоб дійти до свого. Я здолала залізні двері під’їзду вагою щонайменше тонну, три поверхи, а потім— вже менш габаритні і більш легкі на вигляд вхідні двері квартири. Помешкання вміщало одну простору кімнату, кухню, вікна якої виходили у двір, з якого я прийшла, і ванну кімнату, що була укомплектована з туалетом.

Господиня Людмила Степанівна (за її відсутності – тьотя Люда) розказала мені, що, як і де, показала лічильник, повідомила про тонкощі користування газовою плитою, застерегла щодо однієї небезпечної розетки в коридорі, взяла плату за два місяці наперед і пішла, залишивши мене заселятися та облаштовуватися. Але перш за все я задовільнила свою людську потребу сну, який так і не прийшов до мене у потязі. Варто сказати, що після заселення валіза ще добрих два тижні лежала на підлозі, доки мені не знадобилася кожна річ, що була складена в ній, і, таким чином, поступово вона розібралася природно, сама собою, відповідно до моїх потреб.

Багато людей, а точніше всі, ненавидять понеділок. Школярі – через те, що після двох днів відпочинку змушені повертатися в школу, до вчителів, з якими в них, як правило, взаємна ненависть. І щойно вони, заходячи у відчинені двері школи, бачать їхні похмурі пики, то воліють втекти якнайдалі, але єдине, що їм залишається – це відповісти тим самим. Так, взаємність – це прекрасно. А дорослі люди відчувають ту ж емоцію до першого дня тижня, бо після двох днів запою їм знову доводиться йти на ненависну роботу, до боса, який час від часу виносить мозок. І звісно, ж похмілля, туман у голові і маленька пляшечка «Опілля», захована в подвійному дні сумки, вірно супроводжують їх на важкому шляху до першого робочого дня тижня. Ні, похмілля – це не прекрасно. У шкільні роки, тобто до недавнього часу, я була такої ж думки про понеділок через ненависні уроки й учителів, але разом з цим у моїй історії було й місце для «Опілля». Проте коли я вступила до ВНЗ, та ще й в іншому місті, то плекала якусь надію, що все зміниться і я любитиму кожен божий день, незалежно від його назви, стереотипу щодо нього і погоди за вікном. Тому сьогодні перший день навчання не важко було почати з гарним настроєм, надія ж тліє до останнього. Як не як, а я вірю, що ранок задає напрямок усьому дню.

Як я уже говорила, дорога до мого університету пролягає через парк. Я люблю ходити пішки, бо під час поїздок у транспорті тебе завжди щось відволікає: інші пасажири, розлючена жінка, яка нависає над тобою, доки ти не поступишся місцем, або кондуктори, які зазирають до кожних рук, шукаючи в них квиток і подумки сподіваючись, що в когось його не виявиться, і тоді можна буде поскандалити, здерти оплату ще раз, чи ба краще – оштрафувати. Коли йдеш пішки, можеш відволіктися, і нестримні думки знайдуть короткий перепочинок, а раптом щось і відволіче твою увагу, то скоріш за все це будуть пейзажі природи, які точно не вплинуть на тебе негативно і, напевне, не викличуть відчуття тривоги.

Забігана, зачухана, невиспана, але натхненна ранковою погодою, я нарешті вийшла з дому і йшла парком до університету. На вулиці стояла осінь, але не та, що несе за собою приємну осінню депресію і натхнення для віршів, а така, на додачу до якої йшов нежить, з яким я прокинулась, кашель і алергія на характерні для цієї пори року запахи. Потім згадала, що просто на радощах через переїзд не зачинила кватирку в кімнаті. Залишалось декілька хвилин до початку моєї першої пари. Я завжди була дещо неуважною, і зараз навіть не могла уявити, які пригоди принесе мені ця риса.

Ще від часів школи я часто спізнювалася, тому що любов до сну завжди перемагала, через це я влетіла в аудиторію разом із гучним дзвінком, який пронизав мозок різким струмом. Декілька людей ще вішали верхній одяг на бильця стільців і всідалися. А коли голоси, які долинали з різних боків аудиторії, і неприємний скрип ніжок стільців, яких совали по підлозі, повністю розчинилися в тиші, яка чомусь почала незвично тиснути, викладач почав лекцію.

Я непомітно прослизнула поміж рядами і сіла біля незнайомого чувака, який зиркнув на мене дещо, як здалося на мить, дивно, проте я не звернула на це особливої уваги. Натомість виклала на парту новенький, куплений спеціально для навчання блокнот, у який, без заперечень, вміститься матеріал всіх предметів з першого курсу, а то й з усіх чотирьох. Поруч із ним поклала олівець і, зобразивши надзвичайно зацікавлений погляд, почала слухати викладача. Я зробила кілька глибоких вдихів, заспокоїла дихання і відчула, як одяг прилипнув до спітнілого тіла, яке щойно мчало довгим коридором.