Вікторія Андрусів - Фізіологія жіночої депресії

Безперечно, це дивувало в першу чергу моїх батьків. Як дивувало їх і те, що я почала ходити як сновида по хаті і не могла спати в той час, коли інших дітей годі було добудитися, аби вранці відпровадити до школи. Дивувалася мама і тоді, як я серед ночі йшла до неї з питаннями (а ранесенько їй вставати на роботу):

– Мамо, а Бог справді є на світі? А він правда бачить, хто який є насправді, і розбереться, кого в пекло, а кого в рай?.. Мамо, а як помітити шлях у небі, щоб потім, коли ми помремо, наші душі там не заблукали і знайшлися?..

… Взагалі, дивувала я багато кого і багато чим: весь клас і вчительку, коли вставала посеред уроку і йшла геть, заявивши: «Мені нецікаво»; батьків, які не могли зрозуміти, чому, коли я граю на фортепіано, а вони сваряться і гримлять посудом, я переставала грати і зачинялась у своїй кімнаті; вчительку української (а потім і російської) мови, коли почала десь у п’ятому класі писати твори у віршованій формі; педагогічний колектив музичної школи, оголосивши, що кидаю її, провчившись там сім років, бо моя улюблена вчителька Майя Миколаївна одружилася з військовим і мене кинула…

Дивувала я багато кого, а сама носила у собі безліч запитань і протиріч, в яких ніхто навіть не намагався допомогти мені розібратись…

І тоді я зрозуміла – замість того, щоб все життя з’ясовувати, чому в житті все навпаки, не як у казці – добро якесь хиле та непевне, і ніколи не перемагає, а зло – самозакохане і самовпевнене, і завжди правда на його боці – треба за добро і справедливість просто боротися.

І ось тоді почалося!

Перше, що я зробила: організовувала страйки, внаслідок яких весь клас ігнорував уроки тих вчителів, педагогічні методи яких здавались нам непрофесійними; стала призвідником бунту в таборі праці та відпочинку, лозунгом якого було: «У соціалістичних країнах заборонена фізична експлуатація неповнолітніх дітей». Внаслідок чого мене вигнали з табору, а нашому класному керівникові довелось нести мою покинуту на знак протесту сапку кілька кілометрів від поля до табору… Жорстокість дорослих породжувала жорстокість дітей.

Нас не навчили цінувати одне одного, поважати за те, що хтось умів зробити краще за інших.

Пам’ятаю свій приїзд з Всеукраїнського зльоту юних літераторів у Києві. Скільки було емоцій, натхнення. Ще б пак, ті великі люди, імена яких ми знали з підручників літератури, виявились живими, існуючими. І ось вони переді мною, – у своїх автографах з побажаннями щастя і творчого натхнення юній поетесі з Ужгорода – Олесь Гончар, Іван Драч, Микола Сом… Скільки світлих вражень я привезла того разу з Києва – адже мені було чотирнадцять! І я довго не могла зрозуміти, чому клас від мене якось відгородився, і чому мої розповіді про прекрасний квітучий Київ сприймаються так ворожо. Що це було – заздрість, непорозуміння чи просто байдужість? Так чи інакше, коли я їхала вчитись до Києва (а після тієї поїздки рішення стало остаточним) у мене не було ніякого жалю за шкільною партою. Єдине, чого було шкода – марно витрачених років.

…Але було щось приємне і світле в ті роки.

Зокрема:

– художня школа, куди я з радістю і стрімголов мчалася після уроків (дотепер пишаюся тим, що мала змогу пізнавати мистецтво у заслуженого вчителя України Золтана Степановича Баконія);

– подорожі, пов’язані з навчанням у художній школі, табір творчої молоді у Попраді (це була моя перша поїздка за кордон у дванадцять років). Пізніше – табір поблизу Сваляви, де збиралися творчі колективи з усього Радянського Союзу і де я зустріла своє перше кохання;

– музична школа, саме вчителька з класу фортепіано – мій дитячий ідеал витонченої людської довершеності – голубоока красуня, у яку я була безмежно закохана. Якби мені не поміняли вчительку за рік до закінчення школи, може, мій шлях лежав би до музичного училища. Але сталося так, як сталося.

Додавали радості заняття у літературному гуртку «Юний вакарівець» при редакції газети «Закарпатська правда». Найрадіснішим було те, що я могла безкарно пропускати кілька уроків раз на тиждень, мотивуючи це відвідуванням гуртка. Так чи інакше, приналежність до літературного життя приносила мені величезне задоволення. І не тільки тому, що можна було почути те, що пишуть інші. Гурток вів Василь Басараб. Твори наші щотижня друкували у газеті під рубрикою «Юний вакарівець». А Петро Скунць писав відгуки на друковане. Це вже було цікаве професійне творче спілкування. І не біда, що у школі я бачила байдужі до всього світу очі однокласників…