Вікторія Андрусів - Фізіологія жіночої депресії

У нашій тісній двокімнатній квартирці від мами з татом нас відділяла тоненька стіночка, позбавлена будь-якої звукоізоляції. В нашій кімнаті стояв старий рипучий диван, на якому аж до сестринського заміжжя ми спали разом: коли поруч, а коли «валєтиком» – як сварилися, а сварилися ми часто. Та дітися було нікуди, і нічого нам не залишалося, як час від часу серед ночі давати одне одному стусана на тій спільній території.

Виховувались ми самостійно – батьки з ранку до вечора були на роботі. Тому в часи домашнього антагонізму, коли ми з сестрою не розмовляли по кілька днів, я почувала себе страшезно самотньою. Тепер я розумію, чому сестра мене ненавиділа! Сама ще дитина, вона зобов’язана була мене опікувати – забирати з садочка, пізніше – зі школи, годувати, тобто грати роль дорослої, хоч їй ще самій, вочевидь, хотілося бавитись ляльками. Та це я розумію тільки тепер, а тоді, розчулена, тікала з хати і годинами бродила вулицями, ковтаючи сльози образи і самітництва. А потім, наступного дня, була помста – коли яка. Чи сестра не могла дотягнути мене до школи (а було що йти – через поле, через стару захаращену Минайську, що тепер перетворилась на модерну і бізнесову Швабську, через річку Уж…) Я все робила для того, щоб вона спізнилась на уроки – і мені це вдавалося: сідала в кучугури снігу посеред дороги і заявляла: «Далі я не піду!» На що сестра чвиркала від злості слиною: «Ну, чекай, заразо мала, ти ще за своє отримаєш!» І я отримувала, ще й як отримувала!

Потім, коли ми з сестрою стали старшими, у нас вже з’явилася якась спільність, але ті дитячі страждання залишили свій відбиток у свідомості нас обох.

Одне, що я знаю напевне – почуття відповідальності у неї було розвинене на всі сто.

Пригадую смішний випадок: якось, ще у дитячому садочку, прийшла за сусідською дівчинкою мама. Я, довго не роздумуючи, кажу: «Йду я з вами разом додому, сестра буде тільки рада, що мене не доведеться забирати». І прийшла під зачинені двері. Сіла і навпочіпки просиділа три години, чекаючи, поки хтось прийде. Правда, кликала мене до себе сусідка навпроти: «Чого ти тут, бідна, двері стережеш? Ходи до нас, поки мама з татом з роботи прийдуть». А я соромилась встати, бо дуже хотіла в туалет і піді мною по-зрадницьки розпливалась велика калюжа…

А тим часом у садочку здійнявся переполох! Шукали мене по всьому мікрорайоні – весь виховательський колектив на чолі з синьою від переляку сестрою. Це був найгірший день у її житті.

Згадую, як страшний сон, свій прихід після цього в садочок. Карали нас люто і за менші провини. Якось запхали мене під холодний душ за те, що у тиху годину я заховала під ковдрою олівці і малювала. Мама дивувалась, де я могла підхопити запалення легенів, а я боялась зізнатися. А тут таке!!!

Від вихователів, а пізніше вчителів я чомусь більше потерпала, ніж отримувала виховання. Взагалі, спостерігалася дивна річ – ті педагоги, які викликали симпатію і повагу, кудись згодом зникали. Чи міняли місце роботи, чи йшли на пенсію, чи ще щось. А ті ненависні, завдяки яким можна зненавидіти всю систему освіти загалом, залишались і з’їдали мене до кінця. Причому це відбувалося протягом усіх освітянських років. І коли це ставалося, я не могла порозуміти – чому? Може, ті, нахабніші, виїдали справедливих, спокійних, врівноважених?

Так чи інакше, своїх шкільних навчителів я можу розділити на дві категорії:

– егоїсти і паскуди, які ненавиділи дітей. Таким не місце на педагогічній ниві, але вони там найдовше затримувались;

– вчителі з великої літери, які заслуговували на повагу і мали її від дітей, але перебували у антагонізмі з першими і поступалися їм у всьому, щоб не замаратися.

Деякі з тих перших стали згодом заслуженими, обросли чинами та регаліями, люблять себе ще більше, ніж тоді, і ніколи не замислюються, скільки дитячих сердець перетворили на сухі скіпки.

Та з якою радістю я зустрічаю декого з тих других (загалом вони вже пенсійного віку) і, побачивши їх через дорогу, шанобливо кланяюсь: «Доброго здоров’ячка, Іване Дмитровичу, як Ваша математика?» А Іван Дмитрович сину моєму на те:

– Ого, який хлопчисько виріс. А ти знаєш, Іванку, що мама твоя була найкращою ученицею в школі? Ти пишайся нею і сам гарно вчися. Пам’ятай: математика – королева наук!

Математика – математикою, а готувалась я вступити до вузу гуманітарного. Точніше, рішення визріло у класі восьмому, а до того я чітко знала – яку би професію я не обрала (а обирала з трьох – музика, малювання, література), але обов’язково треба стати Великою. Дивно, звідки у дитини могло з’явитися абсолютно цілісне бажання залишити по собі щось вічне, те, що нагадувало би про її існування через сотні років? Найстрашнішим здавалось тоді не те, що колись прийде старість і доведеться помирати (це найбільше лякає дітей), а те, що я можу не встигнути позад себе щось залишити.