Вікторія Андрусів - Фізіологія жіночої депресії

Натомість за парканом стояли двоє. У одному з них я впізнала старого приятеля ще з часів, як разом «попід стіл пішки ходили». Тепер, коли комусь із нас буває скрутно, йдемо порюмсати одне одному в жилетку. А другий…

Це був він – ТОЙ. Той, якого я бачила колись дуже давно уві сні. Високий, чорнявий, від нього промінило невидиме іншим світло. Я відразу його впізнала. І мені стало смішно, адже він про це не здогадувався. В одній руці – шампанське, у другій – цукерки.

– Ого! Якими шляхами? – Я зробила вигляд, наче нічого не трапилось, хоч привід для здивування був чималий. Свого дитячого друзяку я вже не бачила років зо два.

– Ось, – сказав він, – приїхав до мене приятель здалеку погостювати, і ми вирішили привітати тебе з Новим роком. Впустиш?

Я не зізналась, що приятеля давно знаю, а мовчки жестом запросила до хати. Мене вже важко чимось здивувати.

– Мамо, гості?! – Синові очі засяяли радістю: дуже не хотілося йому ковтати в самітництві ліки, а по дванадцятій вкладатися спати. – Мамо, ура! Я вже майже здоровий! Новий рік починається! Будуть танці!..

А ТОЙ, чорнявий і високий, всередині весь аж світиться, присів коло каміну, та й каже:

– Тут так тепло і затишно, і не хочеться нікуди йти… Я вже звідси, мабуть, нікуди не піду…

Ми зустріли Новий рік разом. І наступний також…

Нехай мені хтось пояснить, у якому вимірі часу я живу?…

Ми разом вже десять років…

… Народилась я у Дрогобичі – місті, яке дало нам славного Антонича, що в нього так закоханий Андрухович, і яке не залишило мені ніяковісіньких споминів – адже мені не було й року, як батьки переїхали в Ужгород.

Тепер, коли я зрідка там буваю, намагаюся викликати в собі бодай якісь патріотичні почуття. Та мені це не вдається, бо бачу замурзане містечко, де крім старої міської ратуші нема на чому спинити око. А може я просто його мало знаю.

Та є недалеко від Дрогобича село Східниця – за перевалом, на окрайку Землі. Там стоїть бабчина хата – сьогодні порожня. Там і поховані мої бабця і дід – Катерина та Віктор Гаускнехти. В дитинстві я думала, що у Східниці закінчується світ, бо жодна дорога далі нікуди не вела. То вже згодом, коли східницька «нафтуся» дала про себе знати, набудували там пансіонати, оздоровчі комплекси і, звичайно, дорогу. А тоді, коли батьків старенький «Москвич» пахкав-кректав, долаючи гірське бездоріжжя, півсела збігалося подивитись, що за панство завітало власною автівкою.

…Дідуся я пам’ятаю слабо: він помер, коли мені було п’ять років. Одне, що я знаю напевне, – він був дуже добрим і страшезно мене любив. Я пригадую його ще не зовсім хворим, коли він ставив мої маленькі ніжки на свої ступні і так розгойдував. А мене це понад усе бавило. Потім, коли він вже не вставав, я любила сидіти біля його ліжка, а він, намагаючись встати, просив у мене ціпок, вказуючи на смугастий домотканий покрівчик. Дід думав, що то палиця.

Якось перед смертю попросив води. З дорослих поряд нікого не виявилось, а я стрімголов до відра з нафтусею. Капали дідові сльози у горня.

– Янцю, дитина мені води подала, – казав він мамі і цілував мене у чоло.

… На цвинтар мене не брали, як не беруть і дотепер. Вважали чомусь, що мене, занадто чутливу, треба позбавити зайвих душевних хвилювань. Начебто я й без цього не розуміла, що дідусь помер.

… У тій Східниці в мене залишилось ще багато рідних людей. Це тітка Марися, бабина сестра, яка мешкала за кілька хат і померла у дев’яносто п’ять років. А ще вуйко Дмитро, її чоловік, що дожив майже до ста, їхній син – вуйко Влодко, який приїжджав до них частенько з Борислава і який тепер, у свої вісімдесят, виглядає, як огірочок. І, звичайно, бабця, яка року не дожила до дев’яноста, і тому всі вважали, що померла вона дуже молодою (мовляв, сама винна – нічого було у тридцятиградусну спеку іти в поле картоплю обкопувати).

Крім тітки Марисі у бабуні було ще кілька сестер, але всі вони доживали до глибокої старості, не спочивши у своєму житті ані півхвилини.

… Тітку Марисю я любила більше за всіх – доброта іскрилася з її очей. Не встигали ми по приїзді зайти до бабиної хати, як я вже готувала гостинця з сонячного Закарпаття – винограду, фруктів-овочів у миску, і гайда до тітки. А та вже мене обіймала-цілувала:

– Вітунцю, горішків з медом будеш? А молочка – такого, як ти любиш, ще теплого, щойно здоєного?..

У вуйка Дмитра була своя невеличка пасіка, він нею страшезно пишався. І я не забуду ніколи смаку того їхнього меду.