Тетяна Белімова: Київ.ua

– Чоловіче! Ви йдете?! – якась літня пані настирно термосила його за наплічник (він і не помітив, як спинився, більше того, Кіра, яка останнім часом – після всіх цих подій – ретельно його пильнувала, теж не помітила, що він спинився, діловито крокувала на зустріч світлому майбутньому, – ще крок і розчиниться в темному проході літака). Це, мабуть, доля втрутилась, у вигляді цієї гладкої тітоньки…

Він смикнувся, щоб скинути руку дами (ціле ручище!), і швидко посунув уперед, маневруючи між пасажирами свого рейсу.

«Я забуду тебе. Забуду, коли листя опадатиме з дерев, і осіння пустка сторожко, крадькома гулятиме порожніми дворами, драною кішкою перебігаючи крізь вулиці – арки і проходи між будинками – пішохідні переходи – безлюдні завулки – шумні проспекти. І коли останній листочок злетить з останнього дерева мого міста, я забуду тебе. Я забуду тебе назавжди. Остаточно. До безпам’ятства. До деструктивної амнезії. До повного склерозу. Ось як я тебе забуду!

Спершу я забуду твої губи, які так ніжно, так жадібно, так гаряче торкалися мене. А потім я забуду твоє волосся, яке так легко, так звично, так природно лягало під мою руку. А насамкінець я забуду твої очі, які промовляли без слів, так відверто, так спокусливо, так виразно. Назавжди забуду всього тебе з усіма потаємними місцинками твого єства!

Я забуватиму про тебе зранку. Я не згадуватиму про тебе вдень. Я не пам’ятатиму про тебе ввечері. Я не дивитимуся снів про тебе. Я вчитимуся забувати тебе, ніби виконуватиму марудну й одноманітну фізичну вправу.

Я забуватиму тебе, коли сміятимусь над жартами і коли плакатиму від нестерпності буття, коли буду у веселій і галасливій компанії і коли буду самотньо тулитися в куточку дивана; коли працюватиму й коли відпочиватиму. Я забуватиму тебе повільно й поступово, дедалі більше занурюючись у непам’ять, а іноді забуватиму тебе стрімко й уривчасто, ніби падаючи в бездонне провалля чорної порожнечі.

І одного разу (може, на це навіть піде не один рік) я забуду тебе аж так, що сила земного тяжіння вже не матиме наді мною влади… І я стану вільна. Остаточно вільна. Вільна від тебе…

І навіть якщо це все не подіє й не допоможе забути тебе, я все одно забуду тебе!

Я могла написати тобі листа й скинути його електронкою (скажімо, з чужого комп’ютера, з чужої адреси, від чужого імені), я могла б подзвонити тобі на твій засекречений, але знаний мені (до кожної окремої цифри!) номер, я могла прийти, щоби попрощатися. Але я не написала, не подзвонила і не прийшла. Навіщо? Що б це змінило у нашій конкретній ситуації? Що б дало тобі? Що б внесло в мою долю?

І тоді я вирішила забути тебе. Я не проходила вулицями наших маршрутів, я старанно обминала (до заплющених очей!) ту станцію в метро (ту саму, на якій ми познайомилися), я не читала твоїх віршів (особливо отой, про спалену фортецю, що ніби стоїть і тримає оборону, хоча це – лише видимість, омана, бо всередині її давно випалило всежеруще полум’я любові!), я не згадувала твій голос, я не дивилися на небо (бо там літаки й парашутисти), я не шукала на карті Сінгапур, я не уявляла твоєї зовнішності, я не озиралася на псів певної породи, я не знайомилася з помічниками депутатів (навіть, якщо це були жінки!), і з народними депутатами я теж не знайомилася, я не заходила на твою сторінку. Я не робила цього всього з дуже простих й егоїстичних причин – аби не відчувати болю, пекучого й гострого, а іноді важкого й тупого, який часом роздирав мене навпіл, інколи одноманітного й нестерпного, як стоматологічний бур…

Якщо душа не плоть, чому вона болить? Чому її можна поранити, якщо вона не тілесна, не матеріальна, не фізична?

Знаєш, я інколи думаю, як добре, що ти – у Сінгапурі, до якого не дійти, не добігти, не докричатися… Ні, справді, як все-таки добре, що ти в Сінгапурі! Сінгапур – це так далеко, майже як інша планета! І це чудово! А то що, як мені дуже-дуже захотілось би (до божевільного блиску в очах!) побачити тебе? Що б мене тоді стримало? А так – у Сінгапурі… І все…

А на роботі мене підвищили, тож доводиться частіше затримуватися (посада вимагає!), а інколи я їжджу у відрядження. Але вдома мені нічого з цього приводу не кажуть. Ми взагалі майже не розмовляємо. Та й про що нам говорити? Про те, як навчаються діти? Що купити на вечерю? Обговорювати погоду? Ми й не спимо разом. Спершу він знаходив причини ночувати в іншій кімнаті, а потім і офіційно переїхав на «постійне місце спання». І діти вже звикли: так і кажуть – «татова» і «мамина» кімнати. Може, воно і краще так? Мені чогось здається, що він чогось жде від мене. Тільки чого? Я вже сто разів перепросила, ставала навколішки, благала, а він лише посміхається, і я не розумію: пробачив чи ні? Мама каже, що такі речі важко пробачити, ще важче прийняти, але можна забути. Я думаю, може, згодом, коли мине ця осінь і зима, знову настане літо й буде тепло, ми поїдемо кудись у незнані прекрасні краї, де ласкаве сонце і тепле море, і тоді він забуде… Забуде, як жахливий сон, як книжку, що не сподобалась, як фільм, який справив гнітюче враження?…