Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

Фільм, який я мала б дивитися, перейшов у титри, що повільно рухались на екрані.

— Нічого. Вибач. Просто тут тепло. — Швидко випрямилась я.

— Ти вже вдруге заснула протягом трьох днів. — Вілл розглядав моє обличчя. — Маєш просто жахливий вигляд.

І я розповіла йому. Про свою сестру, домовленості щодо спальні, і як не хочу здіймати галас, бо щоразу, коли дивлюсь на татове обличчя, бачу його ледь прихований відчай, що він не в змозі забезпечити свою сім’ю будинком, у якому ми всі могли б розміститися.

— Він і досі нічого не знайшов?

— Ні. Думаю, вся річ у його віці. Але ми про це не говоримо… — Я знизала плечима. — Це надто незручно для всіх.

Ми почекали кінця фільму, а потім я підійшла до програвача, витягнула диск і поклала його назад у футляр. Я почувалась ніяково, розповівши Віллові за свої проблеми. Як рівняти до його біди, вони здавались надто тривіальними.

— Звикну, — додала я. — Все буде гаразд. Справді.

Увесь полудень Вілл сидів, занурений у роздуми. Я помила посуд, а тоді підійшла та ввімкнула йому комп’ютера. Коли я принесла його напій, Вілл повернув стілець до мене.

— Усе досить просто, — сказав він, наче ми провадили розмову далі. — У вихідні дні ти можеш спати тут. Є вільна кімната, може, й від неї буде якийсь пожиток.

Я завмерла зі склянкою в руці.

— Я не можу цього зробити.

— Чому ні? Я не збираюся доплачувати за додатковий час.

Я поставила склянку в тримач.

— Але що подумає твоя мама?

— І в гадці не маю. — Мабуть, я здавалася стривоженою, бо він додав: — Усе гаразд. Я повністю безпечний.

— Що?

— Якщо ти хвилюєшся, що я маю хитрий секретний план спокусити тебе, просто витягни вилку з розетки.

— Смішно.

— Я серйозно. Подумай над цим. Можеш розглянути це як запасний варіант. Усе може змінитися швидше, ніж ти думаєш. Може, твоя сестра вирішить, що взагалі не хоче проводити вдома кожні вихідні. Або вона знайде собі бойфренда. Мільйон речей може змінитися.

«І тебе тут не буде за два місяці», — сказала я подумки й відразу ж вилаяла себе за цю гадку.

— Скажи мені дещо, — промовив він, покидаючи кімнату. — Чому Бігун не пропонує тобі своє житло?

— О, він пропонував, — відказала я.

Вілл подививсь на мене так, наче збирався вести розмову далі.

А тоді, певно, передумав.

— Як я й казав, — знизав плечима він, — пропозиція чинна.

Ось те, що Віллові подобалося:

1. Перегляд фільмів, особливо зарубіжних із субтитрами. Його можна було переконати подивитись бойовики чи навіть кіноепопеї, але не романтичну комедію. Якщо я таки ризикувала й брала її в прокаті, усі 120 хвилин він глузливо фуркав або вказував на всі кліше в сюжеті, поки мені не ставало зовсім не до сміху.

2. Прослуховування класичної музики. Він знав про неї до біса багато. Вілл також любив деяку сучасну музику, хоча джаз, за його словами, — претензійна балаканина. Коли він побачив уміст мого MP3-плеєра, то так сильно реготався, що одна з його трубок трохи не випала.

3. Сидіти в саду, тепер, коли надворі тепло. Іноді я стояла біля вікна та спостерігала за ним. Вілл сидів, відкинувши голову назад, і просто насолоджувався сонячним промінням на обличчі. Коли я завважила йому про цю здатність бути непорушним і просто смакувати момент — те, що мені ніяким побитом не вдавалося, — він зазначив, що, як не можеш рухати руками та ногами, вибір невеликий.

4. Змушувати мене читати книжки або журнали та потім обговорювати їх. « Знання — це сила, Кларк» , — казав він. Я спершу ненавиділа це, почувалася школяркою, чиї можливості пам’яті перевіряють. Та за певний час я зрозуміла, що неправильних відповідей для Вілла не існувало. Йому просто подобалось, коли я сперечалася з ним. Він розпитував мене, що я думаю про газетні статті, не погоджувався зі мною щодо героїв книжок. Здавалося, в нього була власна думка майже на все: дії уряду, чи варто одному бізнесові купувати інший, чи слід садити когось у в’язницю. Якщо він думав, що мені ліньки чи я повторюю думки моїх батьків або Патрика, то мовляв прямо: «Ні, не досить добре». Якщо я казала, що нічого не знаю про щось, він здавався таким розчарованим.

Я почала випереджати його — і тепер в автобусі по дорозі на роботу читала газети, просто щоб підготуватися. «Слушна заувага, Кларк», — казав Вілл, і я сяяла з радощів. А потім мені стукало в голову, що знов я дозволила Віллові повчати мене.

5. Голитися. Тепер що два дні я намилювала йому підборіддя й надавала Віллові респектабельності. Якщо в нього був гарний день, він відкидався на спинку візка, заплющував очі і на обличчі в нього розпливалося майже фізичне задоволення. Може, це мені здавалося. Імовірно, я просто бачила те, що хотіла побачити, але Вілл був цілком спокійний, поки я обережно водила лезом по його підборіддю й щоках, а коли він розтуляв повіки, вираз його обличчя м’якшав, наче він прокидався з надзвичайно приємного сну. Віллове обличчя посвіжішало, завдяки часові, який ми проводили поза домом, шкіра злегка засмагла. Я тримала бритви на горішній поличці у ванній кімнаті, ховаючи за великий флакон кондиціонеру для волосся.