Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

Дідусь пропонував свою кімнату, але ніхто не годивсь на неї. Вона пахла пожовклими випусками «Рейсинґ пост» і самокрутками, та й на прибирання кімнати пішли б усі вихідні. Вряди-годи я почувалась винуватою — зрештою, все це була моя вина — й водночас розуміла, що в комірчину не повернусь. Та задушлива маленька кімнатка без вікон стала для мене якимось фантомом. На саму думку про те, що я спатиму там знову, мені стискало груди. Мені двадцять сім років. Я — основний годувальник сім’ї. Я не можу спати в місці, яке фактично було комірчиною.

Одного разу у вихідні я сказала, що спатиму в Патрика, і всі, здається, відчули таємне полегшення. Але поки мене не було, Томас обмацав липкими пальцями усі мої нові жалюзі, а новісіньку підковдру розмалював водостійким маркером, після чого мама й тато вирішили, що краще вже вони спатимуть у моїй кімнаті, а Трина й Томас — у них, де зайвий слід маркера погоди не зробить.

Проте якщо взяти до уваги всі ті додаткові зміни білизни на ліжках і прання, то, як визнавала мама, те, що я в п’ятницю й суботу заночую в Патрика, особливо не допоможе.

Патрик. Він став тепер одержимим. Він їв, пив, одно слово, живився, жив і дихав «Екстрим Вікінгом». Його квартира, як звичайно, скупо вмебльована й бездоганно чиста, тепер була завішана навчальними графіками та рекомендаціями щодо дієти.

У нього з’явився новий легкий велосипед, який стояв у коридорі та який мені не вільно було чіпати, щоб часом не збити його точно збалансовані для перегонів характеристики.

Патрик рідко бував удома, навіть вечорами в п’ятницю чи суботу. Через його тренування та мої робочі години ми, здавалося, звикли проводити менше часу вкупці. Я могла піти з ним на стадіон і дивитися, як він намотує кола, поки не набігає обов’язкову кількість миль, або залишитися вдома й на самоті дивитися телевізор, згорнувшись у кутку його просторого шкіряного дивана. У холодильнику не було їжі, окрім смужок індичої грудинки та огидних енергетичних напоїв з консистенцією жаб’ячої ікри. Якось ми з Триною покуштували один і виплюнули його, награно блюючи, наче діти.

Правду кажучи, мені не подобалась Патрикова квартира. Він купив її рік тому, коли нарешті відчув, що його мати може з усім зарадитись самостійно. Справи в нього йшли гаразд, от він мені й сказав, що комусь із нас уже час купити своє перше житло. Я вважала, що то був крок до розмови про наше спільне життя, але цього чомусь не сталося, і жоден з нас не зачіпав тему, яка змушувала нас почуватися трохи незручно. Отож, хоч ми й зустрічалися багато років, нічого мого в цій квартирі не було. Я ніколи не могла йому признатися, що жилося мені ліпше у своєму домі, з усім його шумом і безладом, ніж у цьому бездушному, безликому парубоцькому лігві з виділеними паркувальними місцями та винятковим видом на замок.

Опріч цього, там було трохи самотньо.

— Треба дотримуватись графіка, крихітко, — відповідав він, коли я казала йому про це. — Якщо я пробіжу менше ніж двадцять три милі на даному етапі змагань, я ніколи не вкладусь у графік.

Після подібних розмов він ділився зі мною останніми новинами про болі в гомілці чи просив передати розігрівальний спрей для м’язів.

Коли Патрик не тренувався, він постійно зустрічався з іншими членами команди, щоб перевірити екіпірування та завершити організацію поїздки. Сидіти серед них було наче в групі корейців. Я не мала в’явлення, що все те означало, і не бажала в нього пильно вдаватися.

А мені ж через сім тижнів треба було їхати з ними в Норвегію. І я ще не знала, як сказати Патрикові, що я не балакала з Трейнорами про відпустку. Та й як я могла? Мій контракт мав закінчитися менш ніж за тиждень після того, як відбудеться «Екстрим Вікінг». Гадаю, я по-дитячому відмовлялася щось з усім цим вирішити, утім, правду кажучи, я бачила тільки Вілла та годинник, що цокав. Усе інше майже не помічала.

Найбільшою іронією було те, що я навіть не висипалася в Патриковій квартирі. Не знаю, що то було, але, приходячи звідти на роботу й говорячи, я відчувала, що роблю це ніби крізь слоїк, і гляділася я так, неначе мені підбили обидва ока. Я стала ховати тіні під очима маскувальним косметичним олівцем з таким поспіхом і завзяттям, немов хотіла їх затинькувати.

— Що відбувається, Кларк? — упав у річ Вілл.

Я розплющила очі. Він був поруч зі мною, схиливши набік голову та спостерігаючи за мною, певно, вже якийсь час. Рука автоматично потяглася до рота на випадок, якщо я заслинилася.