Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

— Думаєш, йому сподобається?

Він знизав плечима.

— Уявлення не маю. Але… — Він простягнув мені папери. — Ти дивувала нас і раніше, Лу. — Лукава посмішка прорвалася на його обличчі. — Чом би й знов цього не зробити.

Увечері, перш ніж іти додому, я показала папери місіс Трейнор.

Вона щойно під’їхала, й, трохи повагавшись, чи не видко мене з Віллового вікна, я підійшла до неї.

— Знаю, що це дорого, — сказала я, — але… думаю, це просто приголомшливо. Вілл чудово проведе час. Якщо… якщо ви знаєте, про що я.

Вона мовчки переглянула все це, а потім вивчила підрахунки, які я зробила.

— Я можу заплатити за себе сама. За харчування та проживання. Я не хочу, щоби хтось подумав…

— Усе гаразд, — сказала вона, перебивши мене. — Робіть, що маєте робити. Якщо думаєте, що зможете переконати його поїхати, просто бронюйте місця.

Я зрозуміла, на що вона натякала. Часу на щось інше не було.

— Як думаєте, ви зможете переконати його? — запитала вона.

— Ну… якщо я… якщо я вдам, що це… — Я проковтнула. — …швидше мені на користь. Він уважає, що я нічого не зробила у своєму житті. Постійно стверджує, що я повинна кудись поїхати. Що я повинна… щось робити.

Місіс Трейнор уважно подивилася на мене. І кивнула.

— Так. Це справді схоже на Вілла..

Вона віддала мені папери.

— Я… — Я вдихнула, аж раптом, на мій подив, зрозуміла, що не можу говорити. Я ковтнула, двічі. — Те, що ви сказали тоді. Я…

Схоже, вона не хотіла чекати, поки я договорю, опустила голову й схопилась за ланцюжок на шиї своїми тонкими пальцями.

— Так, ну, я краще піду. Побачимося взавтра. Повідомте мене, що він скаже.

Того вечора я не повернулася до Патрика. Я збиралася, та щось повело мене геть від промзони. Я перейшла дорогу й сіла на автобус додому. Пройшла сто вісімдесят кроків до нашого будинку та увійшла всередину. Це був теплий вечір, усі вікна були повідчинювані, щоб зловити вітер. Мама готувала вечерю, наспівуючи на кухні. Тато сидів на дивані з чашкою чаю, дідусь дрімав у фотелі, схиливши голову набік. Томас старанно розмальовував чорним фломастером свої черевики. Я привіталася й пройшла повз них, думаючи, як можна так швидко почуватися тут чужою.

Трина працювала в моїй кімнаті. Я постукала в двері, ввійшла й побачила її за столом. Із задертими на носі невідомими мені окулярами вона сиділа, схилившись над купою підручників. Було дивно бачити її в оточенні речей, які я вибирала для себе. Томасові малюнки вже позавішували стіни, які я так ретельно пофарбувала, його каракулі й досі видніли в кутку моїх жалюзів. Я мала зібрати докупи думки, щоб інстинктивно не почуватися скривдженою.

Трина подивилася на мене через плече.

— Мама кликала? — запитала вона й подивилася на годинник. — Я думала, вона збирається готувати Томасові вечерю.

— Так. Він їсть рибні палички.

Вона подивилася на мене, потім зняла окуляри.

— Як ти? У тебе жахливий вигляд.

— Як і в тебе.

— Я знаю. Сиджу на цій дурній очищувальній дієті. Через неї в мене висипка, — вона торкнулася рукою підборіддя.

— Тобі не потрібна дієта.

— Таки-так… Мені подобається один хлопець на курсі «Бухгалтерська справа, 2 рівень». Я подумала, варто спробувати. Жахлива висипка на обличчі завжди прикрашає, еге?

Я сіла на ліжко. Ковдра була вбрана в мою підковдру. Патрикові б не сподобавсь її божевільний геометричний візерунок. Було дивно, що Катрині він був до вподоби. Вона згорнула книгу й відкинулась на спинку крісла.

— Так, що відбувається?

Я закусила губу, і вона знову запитала мене:

— Трин, думаєш, я змогла б перекваліфікуватися?

— Перекваліфікуватися? На кого?

— Не знаю. Щось пов’язане з модою, дизайном. Чи навіть просто пошивом.

— Ну… звичайно, курси існують. Я певна, щось є навіть у моєму університеті. Можу глянути, якщо хочеш.

— Та чи приймуть вони таку, як я? Людину, яка взагалі не має кваліфікації.

Вона підкинула й зловила ручку.

— О, зрілих студентів люблять. Особливо зрілих студентів, що довели свою старанність. Можливо, тобі доведеться пройти курс перепідготовлення, але чом би й ні. А чому тебе це зацікавило? Що відбувається?

— Не знаю. Просто недавно Вілл дещо сказав. Про… про те, що я повинна щось зробити зі своїм життям.

— І що?

— І от я думаю… може, настав час і мені зробити те, що й ти робиш. Тепер, коли тато знов утримує сім’ю, можливо, ти не єдина, хто здатний чогось досягнути?

— За навчання потрібно платити.

— Я знаю. Я відкладаю.