Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

— Справді? — спитав Вілл. — Ти любиш Міядзакі?

А далі наче похопився й сказав, що, поза сумнівом, мені має сподобатись… бо фільм відмінний і так далі, й таке інше. Але там це було. Я був радий, для нього, на одному рівні. Надто довго він думав лише про одне.

Так от, ми дивилися фільм. Опустили жалюзі, зняли слухавку й дивилися цей дивний мультфільм про дівчинку, яка потрапила в паралельний всесвіт, де жили оті дивні істоти, про половину з яких і не скажеш напевне, добрі вони чи погані. Лу сиділа впритул до Вілла, подавала йому його напій, а одного разу навіть витерла йому око, коли туди щось попало. І це було досить ніжно, хоч я мимоволі запитував себе, що з цього всього вийде.

По перегляді Луїза підняла жалюзі й зробила нам чаю. Вони переглянулись, як люди, які вирішують, чи можна довірити вам таємницю, і розказали мені про поїздку. На десять днів. Ще не вирішили куди, проте шлях буде довгий і буде цікаво. Чи зміг би я поїхати й допомогти?

Ще б пак.

Мушу зняти капелюха перед цією дівчиною. Якби чотири місяці тому хтось сказав мені, що ми з Віллом поїдемо в далеку відпустку, трясця, ба навіть, що ми витягнем його з цього будинку, я б подумав, що той явно сплив із розуму. До речі, перед поїздкою треба побалакати з нею про медичну допомогу Віллові наодинці. Не можна знову схибити, якщо ми застрягнемо в якійсь глушині.

Вони навіть сказали про це місіс Tі, коли та заглянула саме перед Луїзиним виходом. Вілл сказав це так буденно, немов поїздка нічим не відрізняється від прогулянки навколо замку.

Маю сказати, я дуже зрадів. Той клятий сайт для гри в онлайн-покер з’їв усі мої гроші, тож я навіть не планував цього року відпустку. Я навіть пробачив Луїзі ту дурість, коли вона послухала Вілла й не замінила йому трубки, а був же страшенно злий, повірте мені. Так от, усе здавалося чудовим, і я аж присвистував, коли вдягав пальто, уже з нетерпінням сподіваючись на білий пісок та блакитне море. Я навіть намагався обмізкувати, чи зможу поєднати це з коротким візитом додому в Окленд.

А потім я побачив їх: місіс Трейнор стояла надворі біля задніх дверей, а Лу якраз збиралася йти. Я не знаю, про що вони гомоніли, однак обидві були похмурі.

Розчув лишень останню фразу, проте й цього було досить.

— Луїзо, я сподіваюся, ви знаєте, що робите.

— Ти що?

Ми були на пагорбах за межами міста, коли я йому сказала. Патрик подолав половину шістнадцятимильного пробігу й хотів, щоб я стежила за його часом, їдучи за ним на велосипеді. Та що в катанні на велосипеді я була трохи гіршим спеціалістом, ніж у фізиці елементарних частинок, то постійно лаялася й звертала кермо, а Патрик роздратовано кричав. Насправді він хотів пробігти двадцять чотири милі, але я сказала йому, що навряд чи моя дупа стільки витримає, та й, окрім того, хтось із нас мав іти до крамниці й закупитися на тиждень, коли ми прийдемо додому. У нас закінчилися зубна паста й розчинна кава. До речі, каву любила тільки я. Патрик пив трав’яні чаї.

Коли ми досягли верхів’я Шипкоут-гілл, мені забився дух, мої ноги здавалися олив’яними. Я вирішила викласти все просто на місці. Гадала, поки вертатимемось десять миль додому, до Патрика ще повернеться добрий настрій.

— Я не поїду на «Екстрим Вікінг».

Він не зупинивсь, але наблизився до мене. Поглянув на мене, не зупиняючись. Він здавався настільки враженим, що я мало не звернула в дерево.

— Що? Чому?

— Я… працюю.

Він повернувся на дорогу й збільшив швидкість. Ми почали спускатися, і я тримала руки на гальмах, щоб не обігнати його.

— То коли ти… дізналася?

З його чола дрібними краплинками стікав піт, а на литках виступали сухожилля. Я не могла дивитись на них надто довго, бо починала виляти.

— На вихідних. Я просто хотіла переконатися.

— Але ми забронювали тобі авіаквитки й таке інше…

— Це ж лише «Ізиджет». Я віддам тобі тридцять дев’ять фунтів, якщо це тебе турбує.

— Гроші тут ні при чому. Я думав, ти підтримуватимеш мене. Ти ж казала, що прийдеш підтримати мене.

Гніватися Патрик умів. Коли ми почали зустрічатись, я дражнила його через це. Називала його містер Сердиті Штани. Я так з цього реготала, а він такечки злився, що зазвичай переставав бурмоситись, аби стулити мені рота.

— Хіба я не підтримую тебе зараз? Патрику, я ненавиджу велосипед. І ти це знаєш. Але я підтримую тебе.

Минула ще одна миля, перш ніж він знову заговорив. Можливо, це мала б бути я, але дорогою тупіт Патрикових ніг, здавалося, набув похмурого, рішучого звучання. Тепер ми були високо над нашим маленьким містечком, я задихалася, піднімаючись схилами вгору, й марно намагалася стишити пришвидшене серцебиття щоразу, коли повз проїжджав автомобіль. Я їхала на старому маминому велосипеді (Патрик не дозволив мені навіть наблизитись до свого перегонового демона), де не було передач, тому я часто пленталась за ним у хвості.