Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

А потім о 10 годині вечора почалися повільні танці. Ми дивились, як Руперт кружляв з Алісією по танцмайданчику, їх супроводжували оплески глядачів. Її волосся почало спадати, й вона обвила руками його шию, наче потребувала підтримки. Рупертові руки обхопили її й зімкнулись на спині.

Хоч вона й була вродлива та багата, я відчувала жаль до неї. Я думала, що вона зрозуміє, що втратила, вже тоді, коли буде запізно. Посеред пісні до молодят приєдналися інші пари, тож самих наречених вже не було видко, та й розмова Мері про пільги доглядача мене відвернула, коли зводжу очі, бачу, якраз перед нами стоїть вона, супермодель у своїй білій шовковій сукні. Мені стало страшно.

Алісія кивком поздоровкалася з Мері й трохи пригнулася, так, щоб Вілл міг почути її крізь музику.

Її обличчя було трохи напружене, начебто вона готувалася, перш ніж підійти.

— Дякую, Вілле, що прийшов. Справді. — Вона скоса подивилася на мене, але нічого не сказала.

— Мені дуже приємно, — відповів Вілл одразу. — Ти маєш чарівний вигляд, Алісіє. Це був чудовий день.

На її обличчі промайнув подив. А потім ледь помітна туга.

— Справді? Ти справді так думаєш? Я таки думаю… маю на увазі, я так багато хочу сказати…

— Та годі тобі, Алісіє, — мовив Вілл, — немає потреби. Пам’ятаєш Луїзу?

— Так.

Запала коротка мовчанка.

Я бачила, як Руперт крутився в тіні, насторожено всіх нас роздивляючись. Вона озирнулась на нього й ледве помахала рукою.

— У будь-якому разі дякую, Вілле. Молодець, що прийшов. І дякую за…

— Дзеркало.

— Так. Мені, безумовно, сподобалось воно. — Вона звелася й пішла назад до свого чоловіка, який стиснув їй руку та відвернувся.

Ми дивилися, як вони перетнули танцювальний майданчик.

— Ти не купував їй дзеркало.

— Я знаю.

Вони все ще розмовляли, і Руперт зиркав на нас. Схоже, він не йняв віри, що Вілл був просто люб’язний. Завважте, я теж.

— Чи це турбує… турбувало тебе? — запитала я його.

Він одвернувся від них.

— Ні, — усміхнувся до мене Вілл. Його усмішка вийшла трохи однобока через випите, а очі були сумні й воднораз задумливі.

І тоді, коли танцмайданчик на якусь мить спорожнів перед наступним танцем, я чомусь запитала:

— Вілле, що скажеш? Покрутиш мене?

— Що?

— А ну ж бо. Даймо цим негідникам тему для розмов.

— Гарно, — сказала Мері, піднявши склянку. — В біса круто.

— Ходім. Поки музика повільна. Бо не думаю, що ти зможеш вистрибувати на цій штуці.

Я не дала йому вибору. Обережно сіла Віллові на коліна, обхопивши руками його шию, щоб утриматися на місці. Він з хвилину дививсь мені в очі, наче роздумував, чи може мені відмовити. Тоді, все-таки несподівано, викотив нас на майданчик і почав кататися маленькими колами під блискучим світлом дзеркальних куль.

Я одночасно почувалася дуже сором’язливо й трохи істерично. Я сиділа під кутом, і це означало, що моя сукня задерлася до середини стегон.

— Облиш її, — прошепотів Вілл мені на вухо.

— Це…

— Давай, Кларк. Не відпускай мене тепер.

Я заплющила очі та обвила руками його шию, притулившись щокою до його щоки, вдихаючи цитрусовий запах Віллового лосьйону після гоління. Чути було, як він мугикав під музику.

— Вони все ще приголомшені? — запитав він. Я розтулила одне око й подивилась у тьмяне світло.

Кілька людей схвально усміхались, але більшість, здавалося, не знала, що з цим робити. Мері підняла келих. А потім я побачила, як на нас дивилась Алісія з пониклим обличчям. Коли вона побачила, що я дивлюся, то відвернулася й щось промовила до Руперта. Він похитав головою, немов ми вчиняли щось ганебне.

Я відчула, як грайлива усмішка з’являється на моєму обличчі.

— О так, — мовила я.

— Ха, підсунься ближче. Ти пахнеш фантастично.

— І ти. Проте якщо й далі вернутимеш ліворуч, я можу впасти.

Вілл змінив напрямок. Мої руки ще тісніше обвили його шию, я трошки відхилилася, щоб подивитися на нього, більше не соромлячись. Він дивився на мої груди. Та що я сиділа, то, щиро казавши, він не мав більше куди дивитися. Відвівши погляд від упадини між грудьми, він підвів брову.

— Думаю, панно Кларк, ви б ніколи не допустили, щоб ваші перса були так близько до мене, якби я не був в інвалідному візку, — сказав він.

Я пильно на нього подивилася.

— А ви, пане Вілл, ніколи б не визиралися на мої груди, якби не були в інвалідному візку.

— Що? Авжеж, визирався б.

— Ні. Ви були б надто заклопотані спогляданням високих білявок з безконечно цибатими ногами й пишним волоссям, тих, які вчувають запах грошей за сорок кроків. І в будь-якому разі мене б тут не було. Я б подавала напої он там. Одна з невидимок.