Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

Нахмурившись, він дивився на стіл, а тоді знов обернувся до неї.

— Я не впевнений, що основні труднощі позаду, — проказав він тихо.

Якусь мить вона дивилась на нього, а тоді глянула на мене.

Я подумала: «Чи не зрадило мене часом моє обличчя?»

— Усе потребує часу, Вілле, — сказала вона, торкнувшись його руки. — І саме до цього ваше покоління важко пристосовується. Ви всі виросли у сподіванні, що все буде відбуватись за вашими умовами майже миттєво. Ви всі гадаєте, що проживете те життя, яке обрали. Особливо такий успішний чоловік, як ти. Але на все потрібен час.

— Місіс Ролінсон, Мері, я не сподіваюсь одужати, — сказав він.

— Я не говорю про фізичне, — мовила вона. — Я говорю про навчання користуватися новим життям.

І саме тоді, коли я чекала, що відповість Вілл, почувся голосний стукіт ложки об склянку. Кімната затихла у сподіванні тостів.

Я ледве чула, що вони говорили. Один за одним чоловіки у смокінгах наче зверталися до людей і місць, яких я не знала, викликаючи ввічливий сміх. Я сиділа, наминаючи трюфелі з чорного шоколаду, які подали на стіл у срібних кошиках, випила три чашки кави уряд, отож до відчуття сп’яніння додалися знервованість і збудження. Зате Вілл був уособленням тиші. Він сидів і дививсь, як гості аплодують його колишній дівчині, й слухав, що гудів Руперт про те, яка вона надзвичайно чудова. Ніхто не помітив його. Не знаю, може, тому, що вони не хотіли ранити почуття Вілла, а мо’, через те, що його присутність там насправді викликала деяке збентеження. Лише зрідка Мері Ролінсон схилялася й шепотіла щось йому на вухо, а він злегка кивав, наче погоджувавсь.

Коли нарешті вщухли промови, з’явилася маса працівників, які стали звільняти осереддя кімнати для танців. Вілл нахилився до мене.

— Мері нагадала, що по дорозі є дуже гарний готель. Зателефонуй їм і дізнайся, чи можемо ми там зупинитися.

— Що?

Мері подала мені назву й номер телефона, нашкрябані на серветці.

— Усе нормально, Кларк, — сказав він тихо, так, щоб вона не почула. — Я заплачу. Іди, і тоді зможеш перестати хвилюватись про те, скільки випила. Витягни мою кредитку з сумки. Вони, певно, захочуть одержати номер.

Я витягла кредитку, взяла свій мобільний телефон і пішла далеко в сад. У них було дві кімнати — одно-й двомісна на першому поверсі. Так, малися виго`ди для інвалідів. «Чудово», — сказала я й трохи не крикнула, коли мені назвали ціну. Я дала їм номер кредитної картки Вілла, відчуваючи напад слабкості.

— Ну? — запитав він, коли я повернулася.

— Зробила, але… — затнулась я й додала, скільки коштують дві кімнати.

— Добре, — сказав він. — Тепер подзвони своєму чувакові й скажи, що залишаєшся на ніч, а тоді випий ще склянку. Мені б то вже напевно припало до сподоби, якби ти напилася за рахунок батька Алісії.

І я так і вчинила.

Щось сталося того вечора. Світло потьмяніло, так, що наш маленький стіл став менш помітним, вечірній бриз пом’якшив отой приголомшливий аромат квітів, а музика, вино й танці означали, що в найнесподіваніших місцях ми насправді почали діставати насолоду. Вілл був найрозслабленішим за весь час нашого знайомства. Затиснутий поміж мною та Мері, він розмовляв із нею та всміхався, і було щось таке в тому короткому щасті, що відштовхувало тих людей, які в іншому випадку могли б позирнути на нього жалісливим оком або скоса.

Вілл змусив мене позбутися накидки й сидіти рівно. Я зняла його піджак і послабила краватку. Ми обойко намагались не хихотіти, дивлячись на танці. Годі передати, наскільки краще я почувалася, коли побачила, як танцює еліта. Чоловіків, здавалося, вдарило струмом, а жінки наставляли мізинчики до зірок і гляділися страшенно сором’язливими, навіть коли крутилися.

Мері Ролінсон декілька разів пробурмотіла:

— Боже мій, — вона глянула на мене. Її мова ставала дедалі солодшою з кожним випитим келихом. — Луїзо, ви не хочете піти показати, на що здатні?

— Боже, ні.

— Дуже розумно з вашого боку. Я бачила кращі танці в клятому «Диско-клубі юних фермерів».

О дев’ятій я одержала повідомлення від Натана.

Усе нормально?

Пречудово! Хочеш — вір, хочеш — ні. Вілл добряче проводить час.

А воно так і було. Я дивилась, як він сильно сміявся, коли Мері йому щось сказала, і в мені росло щось дивне й напружене. Я побачила, що це може діяти. Він міг бути щасливим, якби його оточували правильні люди, якби йому дозволили бути Віллом, а не Людиною в Інвалідному Візку зі списком симптомів і об’єктом для жалощів.