Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

— «Піммз» [25] «Піммз» — алкогольний фруктовий напій. ? — запитав бармен, коли я дісталася до місця.

— М-м… — Я озирнулася й побачила, що це був єдиний наявний напій. — О, добре. Два, будь ласка.

Він усміхнувсь до мене.

— Певно, інші напої з’являться пізніше. Міс Девар хотіла, щоб усі гості розпочали з «Піммз». — Бармен по-змовницькому глянув на мене. Злегка зведена брова виказувала його думку про це.

Я пильно глянула на рожевий трунок з лимонадом. Мій тато казав, що найп’янішими завжди були найбагатші люди, тож я була здивована, що вони навіть не починають весілля з алкоголю.

— Мабуть, так має бути, — мовила я і взяла в нього склянки.

Коли я знайшла Вілла, з ним розмовляв якийсь чоловік. Молодий, в окулярах, він трохи схилився, поклавши одну руку на візок Вілла. Сонце вже підбилося високо, й мені треба було мружитися, щоб їх побачити. Я збагнула сенс усіх тих крислатих капелюхів.

— Так до біса приємно знов побачити тебе, Вілле, — казав чоловік. — Офіс без тебе не той. Не сказав би, що аж дуже… але не той. Просто не той.

Він був схожий на молодого бухгалтера — той тип чоловіка, якому насправді зручно лише в костюмі.

— Дуже ґречно з твого боку.

— Це було якось так дивно. Наче ти впав зі скелі. Сьогодні ти на місці, порядкуєш усім, а назавтра нам зоставалось лише в’являти…

Він глянув угору, помітивши, що я стою біля них.

— О, — сказав молодик, і я відчула, як його очі зупинилися на моїх грудях. — Здорові!

— Луїзо Кларк, познайомтеся з Фредді Дервентом.

Я поставила Віллову склянку на підставку й потисла чоловікові руку.

Він поправив окуляри.

— О, — сказав він знову. — А…

— Я — Віллова подруга, — мовила я й несвідомо поклала легенько руку Віллові на плече.

— Тоді життя не таке вже й погане, — сказав Фредді Дервент зі сміхом, який був трохи схожий на кашель. Він почервонів під час розмови. — У всякому разі… мушу спілкуватися. Ви знаєте ці речі, ми маємо розглядати їх як можливість налагодити зв’язки та знайомства. З усім тим, Вілле, радий був зустріти вас. Справді. І… і вас, міс Кларк.

— Він ґречний, — мовила я, коли молодик відійшов. Я забрала руку з Віллового плеча й добряче ковтнула свого «Піммза». Насправді він був смачнішим, ніж здавався. Мене тільки стривожила трохи наявність огірка.

— Так, чолов’яга нівроку.

— Не надто незграбний.

— Ні. — Вілл глянув мені в очі. — Ні, Кларк, зовсім не незграбний.

Немов підохочені прикладом Фредді Дервента, протягом наступної години ще декілька людей підійшло до Вілла привітатися. Дехто стояв трохи віддалік, наче це звільняло їх від конечної потреби ручкатися, тоді як інші підтягували штани та присідали біля його ніг. Я стояла поруч і мало говорила. Видно було, як Вілл трохи заціпенів, коли наблизилися двійко з них.

Один — дебелий прямолінійний чоловік із сигарою, — ставши навпроти Вілла, схоже, не знав, що сказати й бовкнув: «У біса гарне весілля, еге? Думаю, наречена мала чудовий вигляд». — Певно, він не знав романтичної історії Алісії.

Другий, схожий на ділового конкурента Вілла, повівся дипломатичніше, проте в його прямому погляді, у його прямолінійному запитанні про стан здоров’я було щось таке, що, я бачила це, змусило Вілла напружитися. Вони були як ті собаки, що, кружляючи один побіля одного, ось-ось вишкірять зуби.

— Новий гендиректор моєї колишньої компанії, — мовив Вілл, коли чоловік нарешті відійшов, махнувши рукою. — Думаю, він лише хотів переконатись, чи я не спробую влаштувати переворот.

Сонце почало пражити, сад перетворивсь на пахучу яму, і люди шукали захистку під поцяткованими деревами. Я відвезла Вілла в намет, переживаючи через його температуру. Всередині були ввімкнені великі вентилятори, які ліниво дзижчали над нашими головами. Удалині під накриттям альтанки грав струнний квартет, і все було схоже на сцену із фільму.

Плинучи по саду, Алісія, мов неземне видиво, посилала всім повітряні поцілунки й радісно вигукувала, але до нас не наближалася.

Я дивилась, як Вілл висушив дві склянки «Піммза», і таємно раділа.

Обід подали о четвертій. Досить дивний час для обіду, та, як завважив Вілл, на те воно й весілля. Здавалося, час розтягнувся й став безцільним, у будь-якому разі його протікання було розмите нескінченними напоями та безладними розмовами. Не знаю, чи то через спеку, чи, мо’, обстанову, але, поки ми дістались до нашого столу, я почувалася майже п’яною. Коли завважила, як щось недоладно лепечу до старшого чоловіка ліворуч від себе, я зрозуміла, що це насправді можливо.