Курт Воннегут: Бойня номер п'ять

Коли якийсь тральфамадорець бачить труп, єдине, що йому спливає на думку, це те, що в цю конкретну мить ця істота є небіжчиком, зате у безлічі інших митей ця сама істота живе собі розкошуючи. Тому, коли я чую, що хтось помер, я лише знизую плечима і повторюю те, що в подібних випадках кажуть на Тральфамадорі, а саме: “Отаке”».

І так далі.

Біллі працював над цим листом у підвалі, в кімнаті, переобладнаній під кабінет. Крім нього, в будинку не було нікого. У його покоївки саме тоді був вихідний. У кімнаті стояла важелезна друкарська машинка. Це було справжнє одоробало. За розмірами і вагою вона нагадувала генератор. Самотужки Біллі не міг її затягти нагору і через це був змушений друкувати в підвалі.

Опалення не працювало. Миші в кількох місцях прогризли ізоляцію і пошкодили дроти, які вели до термостата. Температура в будинку опустилася до десяти градусів, але Біллі того не помічав. Це було дивно, враховуючи те, як легко він був одягнений. Він сидів босоніж. Хоча вже смеркалося, на ньому все ще була піжама й халат. За кольором його ноги нагадували біло-синій мармур.

Зате всі фібри його серця пашіли, немов розпечені жарини. Його надихала віра в те, що він, розкривши таємницю часу, дасть розраду й утіху стільком людям. А тим часом дзвоник на його вхідних дверях дзеленчав, аж розривався. Це була його дочка Барбара, яка ніяк не могла достукатися до нього. Тож вона дістала свій ключ, відчинила ним двері і протупцяла над його головою, весь час гукаючи: «Тату! Де ти, чуєш?» І так далі.

Біллі не відповідав їй, тому вона довела себе до істерики, бо з жахом думала, що вона ось-ось наткнеться на його труп. І тоді їй прийшло на думку про всяк випадок зазирнути в той закапелок, куди вона ніколи не потикалася, - до підвальної кімнати, переобладнаної під кабінет.

«Як так, що ти не озиваєшся, коли я тебе кличу?» - домагалася Барбара, стоячи на порозі підвальної кімнати, переобладнаної під кабінет. В руці вона тримала свіжий номер місцевої газети, де було надруковано листа, в якому Біллі описував своїх друзів із Тральфамадору.

«А я тебе не чув», - відповів Біллі.

Сутність цієї конкретної миті зводилася ось до чого: Барбарі тут лише двадцять один рік, але вона вважає, що в ії батька старечий маразм, хоча йому тут тільки сорок шість. Його вразив старечий маразм як наслідок травми мозку, якої він зазнав в авіакатастрофі. Вона також вважає себе головою родини через те, що саме їй довелося взяти на себе всі клопоти, пов'язані з похороном матері, з пошуками покоївки для батька, і тому подібне. Не кажучи вже про те, що вони з чоловіком раптом змушені були перебрати на себе весь його розгалужений бізнес, на який йому тепер було начхати. І вся ця відповідальніть, та ще й у такому ранньому віці, вмить перетворила її на дурну й язикату бабу. А Біллі при цьому з останніх сил тримався за рештки своєї гідності і намагався довести Барбарі, а заразом і всім іншим, що з головою у нього все гаразд, просто він визрів для того, щоб повністю присвятити себе покликанню, яке набагато більше за оптометрію.

Він не сумнівався, що те, чим він тепер займається, є найвищою формою оптометрії, адже тепер він виправлятиме землянам не фізичний, а їхній духовний зір. Біллі знав, що більшість із цих заблудлих та нещасних душ потерпають від того, що вони не можуть побачити того, що відкрите для його маленьких зелених друзів, які населяють Тральфамадор.

«Тату, це - неправда! - стояла на своєму Барбара. - Мене не обманеш. Я знаю, що ти мене прекрасно чув». Вона в нього була досить симпатичною дівчиною, єдиною її вадою були кавалерійські ноги. Вона почала розпікати його через той лист, який було надруковано в газеті. Цим листом, дорікала вона йому, він робив посміховисько не лише з себе, але й з усіх, хто його знає.

«Тату, тату, тату, - голосила вона, - ну що ж нам з тобою робити ? Ти змусиш нас відправити тебе в той самий заклад, де тепер перебуває твоя мати!» Мати Біллі була ще жива. Вона вже була не ходяча і перебувала в будинку для престарілих, який називався «Лісова галявина» і стояв на околиці Іліума.

«А що в тому листі так тебе розлютило?» - не розумів Біллі.

«Це - повна бридня. Як ти міг до такого додуматися?!»

«Але ж це - правда», - сказав Біллі без найменшої злості. Він зроду ще ні на кого не гнівався. У нього був ангельський характер.

«Ніякої планети Тральфамадор не існує».

«Вона є. Але її просто не видно з Землі, - сказав Біллі. - Так само і Землю не видно з Тральфамадору. Це дві дуже маленькі планети. І вони розташовані в різних кінцях Всесвіту».