Олександр Ірванець: Хвороба Лібенкрафта. Morbus dormatorius adversus

Позад тебе на землю спускаються інші люди з фургона. Саме на землю — під ногами чується провологлий м'який ґрунт, навкруги ти бачиш у неяскравому світлі кількох ліхтарів невисокі голі кущі, піщану дорогу з коліями, виїждженими в ній уже не однією вантажівкою, а далі, за кущами, — продовгуваті споруди з маленькими вікнами, розташованими високо, аж майже під самими дахами.

Позаду пролунала команда — її подав хтось із людей у шоломах:

— По одному! До барака! Бігом-м-м марш!

Ігор спробував озирнутися через плече, хоч зв'язані руки й заважали. Та тільки краєм ока впіймавши плечисту постать у камуфляжі позад себе, одразу ж відчув удар по плечі — біль різонув згори вниз, до спини.

— Тобі що, не ясно?

Зрозумівши, що бігти слід один за одним і що саме він у цьому ланцюжку перший, Ігор побіг, підтягаючи проштрикнуту ногу. Проминувши кущі, побачив і вхід до барака — з причілка довгої понурої будівлі із вікнами попід дахом. Двері були відчинені, та зсередини зяяла темрява. Заплющившись, зиркнув у ту темряву й побачив там багато різних людей.

При дверях уже стояли двоє в камуфляжі. Перш ніж впустити його досередини, вони зняли пута з рук. «От і вартувало так старатися, розв'язуючись…» — майнула думка. Розминаючи зап'ястя, він ступив у півморок барака.

Тут і справді було людно. Тісними групками чи поодинці, але теж дуже поряд люди ці сиділи чи лежали попід далекими стінами або ж стояли посередині простору барака. Майже ніхто не розмовляв. Де-не-де хтось тихенько стогнав чи зітхав. Ігор відчув потребу прилягти й попрямував до стіни. Там він сперся спиною і буквально сповз донизу, підтягуючи коліна до грудей. Обхопив ноги руками. Знеможено заплющив очі…

Весь барак був повен спалахів! Такого яскравого і радісного видовища він не пригадував у своєму житті. Світло-сині й салатово-зелені, бордові й рожеві, жовті, фіолетові, кармінні й помаранчеві зблиски пересипалися в очах крупними сяючими іскрами, перетинались і накладались один на один, миготіли і блимали або ж, навпаки, насичуючись і густішаючи, починали перекривати своїм світінням сусідів, щоб потім знову почати повільно меркнути.

Ігор озирнув ушир весь простір барака. Чорних пасем болю не було видно ніде. Ніхто тут не страждав, ніхто не мучився. Зробилося затишно: він був між своїми. Ніхто не ліз із запитаннями, ніхто не зазирав у очі. Кожен бачив своє. Кожен дивився у власному напрямку й робив це власними очима. Хоча напрямок був спільним для всіх — це робилося зрозумілим дедалі більше й більше.

Також він раптом усвідомив, що не мусить ні про що розпитувати людей у бараку. Знання ці самі прийшли, вступили в голову не думками і не словами, а просто знаннями: годують раз на день, але порції великі, роздача пізнього ранку, ближче до полудня, хліба дають достатньо, можна приховати й підживлятися ним цілий день до ночі, вода в металевому бачку в дальньому кутку барака, туалет з протилежного причілкового боку, свіжі партії затриманих («своїх», саме так подумалося йому) прибувають три чи чотири рази на добу, інколи навіть уночі. На прогулянку виводять рідко, бо людей прибуває. Охорона невелика, озброєна, проте зброї не застосовує. Чому майже ніхто не розмовляє? Бо тут усі розуміють один одного без слів.

Перепочивши і трохи отямившись, Ігор підвівся, розім'яв закляклі ноги й накульгуючи пішов уздовж довгої дерев'яної стіни. Грубо збиті двоповерхові ліжка стояли в глибині споруди. Якесь м'яке сіре шмаття вкривало їх. Підлога була теж дерев'яна, грубо вискоблена, нефарбована. Збоку, на стіні біля першого ряду ліжок, чимось червонястим, певно, уламком цеглини, були намальовані двері й продовгувата кривенька табличка на них: «Доктор Лібенкрафт С.» Ігор ледь усміхнувся й приплющив очі. За стіною виднівся невисокий паркан, обснований згори іржавим дротом. А по той бік паркана, зовсім недалеко, може, за півсотні кроків, попід стіною верболозу спокійно плинула ріка.

Раптово втямив, що вперше за багато днів не відчуває холоду. Тобто холод був і надалі, але неприємних відчуттів не викликав. Так собі, легка суха прохолода, що приємно обволікала тіло. Ноги теж перестали мерзнути. Взуття немов підсихало зсередини, швидко і непомітно. Рана на гомілці також заніміла.

Зробилося легко і світло. Він був тут у безпеці. І нічого поганого трапитися вже не мусило й не могло.

Знову наростаюче загуркотіли двигуни — і за хвилину ззовні вздовж стіни похитуючись проїхали два фургони. Вони були вщерть повні своїх, людей із плямками на повіках. Це було не тільки видно крізь дерев'яні стіни — це було просто зрозуміло.