Клайв Стейплз Льюис: Срібний трон

Джил була цілком впевнена, що ця пропозиція нікого не зацікавить. Але на свій жах почула, як принц промовив:

– Маєш рацію, друже Гольже. Я не проти зійти з тобою вниз. Було б чудово. Можливо, я стану першою і останньою людиною, яка бачила Надрію. Коли я нині проґавлю таку можливість – спуститися до найглибшого на землі провалля – довіку собі не вибачу. Але чи зможе людина вижити там? А в самій вогненній річці ви не плаваєте?

– О, ні, ваша високосте. Ми – ні. У самому вогні живуть лише саламандри.

– Саламандри? Що то за істоти? – зацікавився принц.

– Їх важко описати, – відповів Гольг, – бо вони розпечені добілу – очам боляче дивитися. Але найбільше саламандри схожі на невеликих дракончиків. А ще вони із вогню з нами розмовляють. Поговорити з ними – велике задоволення. Їхня мова вельми розумна та виразна.

Джил бликнула оком на Юстаса. Вона анітрохи не сумнівалася, що йому ця безглузда думка сподобається ще менше за неї. Та варто їй було побачити, як змінюється вираз його обличчя, серце її обірвалося. Адже тепер він скоріше був схожий на принца, ніж на її старого знайомого Бяклі з Експериментальної школи, бо всі його пригоди, як і славні дні подорожі з королем Каспіаном, наверталися йому на пам’ять і тінню пробігали по його обличчю – його ніби підмінили.

– Ваша високосте, – підкинув він дров, – коли б з нами був мій старий друг, миш Ріпічіп, він би обов’язково зауважив, що тепер ми не можемо відмовитися від подорожі до Надрії без шкоди для нашої честі.

– Там, унизу, – умовляв далі Гольг, – я міг би показати вам справжнє золото, справжнє срібло, справжні коштовні діаманти.

– Що це ще за балачки! – не дуже-то ввічливо фиркнула Джил. – Хіба ми не знаємо, що перебуваємо нижче за будь-яку з найглибших земних шахт чи копалень!

– Так, так, звичайно, я чув про ті подряпини на земній корі, що ви, мешканці Білого світу, звете шахтами. Але в них ані золото, ані срібло, ані дорогоцінне каміння не є живим. Інша справа в нас. На глибині вони не просто живі, вони ростуть! У глибині я зберу вам по букету рубінів – у нас вони їстівні – ото смакота, а з алмазів я націджу по повному горнятку діамантового соку. Коли ви скуштуєте живих скарбів глибини, вам не надто кортітиме холодних і мертвих скарбів ваших дрібних шахт.

– Батько мій пускався на край світу, – задумливо промовив принц, – було б чудово, коли б я зумів зійти на його дно.

– Коли ваша високість бажає побачити батька, доки він живий, – а я впевнений, що це так, – втрутився Трясогуз, – то нам час рушати до ходу, що виведе нас нагору.

– Я не стану спускатися тим ходом ні за що у світі, – додала Джил.

– Що ж, якщо ваші милості і справді мають намір повернутися до Білого світу, – зауважив Гольг, – на цій дорозі є одна ділянка, набагато нижча цього місця. І може статися, якщо вода досі прибуває…

– Ой, тоді поїхали, поїхали швидше! – заквапилася Джил.

– Мабуть, нам і справді час іти, доки дорога не опинилася під водою, – важко зітхнув принц, – але частку свого серця я полишаю у Надрії.

– Скоріше, будь ласка, скоріше! – благала Джил.

– Уздовж дороги там усюди ліхтарі, – відповів Гольг, – Ваша честь побачить початок дороги з того боку провалля.

– А як довго палатимуть ліхтарі? – спитав Трясогуз.

У цей час із глибин Надрії засичав пекучий голос, мов промовляв сам вогонь (мандрівники ще довго потім питалися, чи не були то ті загадкові саламандри):

– Ш-ш-швидше! Пос-с-спішайте! – лунало із присвистом. – Щілина змикається! Змикається! Жвавіше! Жвавіше!

А камені тим часом зсувалися, земля під ногами дрижала, стояв такий тріск і гуркіт, що можна було оглухнути. Щілина почала звужуватись ще тоді, коли вони в неї задивлялися. З усіх боків до неї квапилися останні з гномів. Вони не дерлися скелястою стіною, а просто стрибали вниз головою. Але чи тому, що такими сильними були потоки висхідного повітря, чи ще чомусь, тільки гноми падали вниз, повільно кружляючи, мов осіннє листя. Їх ставало дедалі більше й більше, доки вони мало не затулили собою всю вогняну річку і гаї живих самоцвітів.

– Прощавайте, ваші милості. Я полетів! – крикнув Гольг і пірнув одним із останніх.

Тепер провалля було не ширшим за струмок. Ось воно звузилося до розмірів щілини поштової скриньки. Ось від неї залишилась тільки яскрава ниточка. А за мить краї щілини, здригаючись, зімкнулися з таким гуркотом, ніби тисячі товарних потягів зіткнулися із тисячами буферів. Гарячий запаморочливий запах зник… і наші мандрівники лишилися в підземному царстві самі. Воно здавалося ще чорнішим, ніж до того, і лише тьмяне, сумовите й безрадісне світло ліхтарів ще вказувало їм шлях.