Диана Джонс - Дев’ять життів Крістофера Чанта

Злегка почервонівши, він спитав:

— Це спрацює?

— Для Доктора Поусона, — сказала Берила (чи, можливо, Йоланта), — варто додати «Звичайну винагороду буде надіслано». Доктор Поусон ніколи не працює без винагороди. Я проведу запит через рахунки. Зараз вас потребує пан Вілкінсон, він біля миски зі ртуттю.

Поки Крістофер метався кімнатою, Богиня пригадала, що котеня Праудфут вже зголодніло. Вона причаклувала котеня з кімнати у башті, разом із шарфом, пляшечкою та всім, що потрібно. Один із помічників збігав по молоко. Це було досить довго. Праудфут, знетерпеливлена зволіканням, відкрила оченята, наче дві сапфірові іскри, і уважно роззирнулася навколо.

— Моу-лоу-коу! — стала вимагати вона дивовижно широким рожевим ротиком.

Навіть коли звичайне котеня вперше відкриває очі — це знаменна мить. Оскільки Праудфут була кицькою Храму Ашет, ефект був приголомшливий. Раптово виявилося, що вона — особистість не слабша за Трогмортена, до того ж цілковита його протилежність. Її передавали з рук у руки, щоб по черзі туркотіти до неї й годувати її. Флавіан був так захоплений котеням, що не спускав його з рук, аж поки Такрой не вийшов із трансу, дуже розчарований, бо не зміг засікти Ґабріеля в жодному з відвіданих трьох світів. Флавіан дав йому Праудфут, щоб підбадьорити. Такрой притулив її до підборіддя і замурчав до неї, але Панна Розалі відібрала її, щоб натомість дати йому чашку міцного чаю і провести наступні пів години, панькаючись із Праудфут.

Усе це упадання здавалося Крістоферові нечесним щодо Трогмортена. Він вийшов на сходи глянути, чи все добре з Трогмортеном, і завмер, вражений, як усе змінилося. Зелень від драконячої крові поблякла, але світло, що лилося з-під купола, все ще мало зеленуватий відтінок. Під куполом Доктор Сімонсон, Фредерік Паркінсон і натовп помічників із закасаними рукавами шили, кували, зварювали метал. Хол був завалений дошками, інструментами, металевими прутами, а все нові помічники постійно доносили ще дерево й інструменти крізь розчахнуті двері. Різні люди сиділи на сходах, пили чай, чекаючи на свою чергу проводити замовляння ворожби. «Якби тиждень тому хто сказав, що Замок Крестомансі матиме вигляд галасливої майстерні, нізащо не повірив би», — подумав Крістофер.

Свічки і далі горіли, полум’я зносило набік через протяг від вхідних дверей, і там, у чорніючому пентаклі, наче статуя, сидів Трогмортен, люто втупившись у мишачу нірку Дядька Ральфа. Крістофер був втішений, що кіт оточений усім, чого тільки може забажати. Котячий лоток, миска молока, блюдце риби, тарілка м’яса і куряче крильце були дбайливо розставлені проміж свічниками по краях зірки. Але Трогмортен нехтував усім цим.

Зрозуміло, що ніхто не хотів потривожити життя Ґабріеля. Воно досі лежало на підлозі, де його кинув Дядько Ральф, мляве й прозоре. Хтось дбайливо відгородив його чорною линвою, обв’язавши її навколо чотирьох бібліотечних стільців. Крістофер оглянув його. «Якщо усі його життя схожі на це, то й не дивно, що Такрой не зміг нічого знайти, й замовляння ворожби нічого не показали», — думав він, коли один із садівників забіг у вхідні двері й нетерпляче замахав йому.

— Можете піти глянути? — відхекувався він. — Ми не знаємо, Мара це чи ні. Їх сотні, навколо всіх угідь, у чомусь такому, ніби маскарадне вбрання.

— Я гляну в дзеркалі, — відгукнувся Крістофер.

Він помчав назад в оперативний штаб до магічних дзеркал. У дзеркалі, налаштованому на головні ворота, було добре видно химерних солдатів, які вглядалися крізь огорожу. Вбрані в короткі туніки і срібні маски, всі озброєні списами. Крістоферів шлунок противно стиснувся від цього видовища. Він крутнувся на місці й глянув на Богиню. Вона геть зблідла.

— Це Рука Ашет, — прошепотіла вона. — Вони знайшли мене.

— Я піду і переконаюся, що вони не втраплять всередину, — сказав Крістофер.

І він знову побіг сходами вниз, через хол, і потім угіддями разом із садівниками. На моріжку пан МакЛінток вишикував решту робітників і впевнився, що кожен має сікача чи гостру сапку.

— Я не дозволю жодній із цих поганських істот увійти у мої сади, — сказав він.

— Так, але ці списи смертельні. Кожен із вас мусить триматися осторонь від траєкторії удару, — сказав Крістофер. Від самої думки про це він відчув гострий пронизливий біль у грудях.

Він обійшов довкола садів із паном МакЛінтоком так близько до парканів і стін, як тільки насмілився. Воїни Руки Ашет просто стояли зовні, ніби замовляння стримували їх, але задля безпеки Крістофер подвоїв силу кожного під час обходу. Далекі відблиски на срібних масках і вістрях списів викликали в нього нудоту.