Тетяна Толстая - Кись

Звісно, шо попервах голубчики озлилися — страшне. Прокинешся вранці, очі продереш, а в тебе перед самим вікном ота хрєнь стирчить: « Арбат ». Світла з того віконечка і так трошки, взимку, з пузирем, і того менше, а тут ще й, понімаєш, арбат отой, наче срамний уд на весіллі. Тож і вивернуть його к чортовій матері: на розпалку пустять, чи підлогу латати. Чи довго людині розсердитись: пальця покажи, а він уже й розсердився. Нікіті Іваничу по шиї не надаєш: начальство, а сусідському голубчикові — з превеликим задоволенням. Бо сусід — то діло не простеє, це тобі, як-то кажуть, не всякий-який, не захожий, не каліка перехожий. Сусід сусідові дається, шоб серце обтяжувати, розум каламутити, норови розпалювати. Од того сусіда наче чимось тхне, чи турботою важкою, чи може неспокоєм. Бува, як засяде думка в голові: от чо’ це він, сусід, такий, а не отакий? Нашо це він?.. Подивишся на нього: оно, на ґанок вийшов. Позіхає. На небо дивиться. Сплюнув. Знов у небо втупився.

Думаєш собі: і шо він там так видивляється? Шо він там не бачив? Стоїть ото, стовбичить, а чо’ стовбичить — і сам не знає. Озвешся до нього:

— Агов!

— Чево?..

— А нічіво! От чєво. Розчевокався, чевокало… Чо’ розчевокався?..

— А тебе чево?

— А нічіво!

— Ну и молчи!

— Сам помовч, бо зара як влиндю!

Отак, бува, й поб’єшся, бува й до смерті, а бува, шо тільки руки-ноги поламаєш, око там виб’єш, абошо. Бо сусіди ж.

Ой, і душогубства ж спершу через тії стовпи було, але перегодя, канєшно, притерпілися, просто «арбата» зішкребуть і шось новеньке виріжуть: «Туто живе Пахом», чи матєрне. Матєрне інтере-есно вирізувать. Ніколи не набрида. От наче й слів небагато, а слова ж усі такі веселі. Бадьорі. Оце якшо комусь настроєніє сурйозне, чи плакать охота, чи знемога нападе, слабкість, — ніколи він матюка не скаже й не напише. Та якшо злість душить, чи сміх розбирає, чи чомусь сильно здивуєшся, — отоді воно наче саме виліта.

Оце ж Нікіта Іванич стовпів понаставив, а Бенедикт собі голову розбивай. І шишак тепер вискочить. От халєра. Та це ж і дівчата підсміюватимуться, шепотітимуться. А то ще й язика показуватимуть. А то ще, Боже збав, з-за воріт навздогін верещатимуть, дражнитимуться: «Шишак! Шишак!» А то ще, може, забіжить якась поперед тебе на стежку, на дорозі стане, спідницю задере та й голу дупу виставе: шоб аж допекло. А воно й справді, допікає аж до сліз. А ті, шо в хаті заховалися, регочуть, аж заходяться, наче ті русалки: реготу — мішок і торба, а хто регоче — і не видно, хоч ти головою верти, хоч вухами, хоч чим хоч. А од тих хат, де регочуть, диви, регіт і на другі хати перекинеться, які в другому рядку, а там і по третьому рядку піде, а там і по всій слободі, та то вже завжди так, наче пошесть якась, наче в когось загорілося і вітер роздмухує, жене полум’я од садиби до садиби, не приведи Господи, а спробуй-но тільки поткнутися до когось у хату, хоч би й двері вибий чоботом і гаркни, аж осатанівши: «Ну чо’?! Чо’ розсідаєтесь, каз-зли?! Шо смішного?!» — а не скажуть. Бо не знають.

Ти гля, яка од отої дупи образа важка, хоч бува, шо й інтересно на голих подивитися: думки всякі грають, серце стука, не помітиш, як і врем’я промине. Так, тоді інтересно, а зараз ні, і чого б воно так?

А мабуть того, шо намір проти тебе направлений, шоб знав ти своє місце: нижче за нижче, — і не висовувався. Як хтось із тебе насміявся, — він наче владу над тобою показав, а ти, братику, наче в ямку скотився.

Та й тут є над чим поміркувать. Якби ж то воно все таке просте було. А чо’ ж тоді малі мурзи, шо за нами наглядать приставлені, ніколи не сміються? Чо’ ж дивляться, наче тебе з поганої ями відром вичерпано? Чо’ розмовляють, зуби зціпивши, наче шось коштовне в роті мають та бояться упустити, бо ти одразу хвать та тікать? А очі ж які роблять: напустять повні очі каламуті і так ото: наче й не кліпають, а наче й крізь тебе глипають? А ще… та цить, бо то вже напевне самовольство. Нє, нє, Боже збав таке думать. Нє-є.

…Оце ж понаставив дурний дід, Господи прости, стовпів, а Бенедикт ще, чого доброго, прізвисько на все життя матиме: Шишак. Оно, які тільки деяким голубчикам прізвиська дають: Гнилоїд, чи Трясогуз, чи ще там якесь, хто яке заслужив, чи, може, звичка в кого-небудь така огидна, чи Паслєцтвіє занадто бридке, абошо. А от у Бенедикта ніяких Паслєцтвій зроду не було, лице чисте, рум’янець здоровий, сам тілом міцний, хоч сьогодні оженися. Пальців, — він рахував — скільки має буть, не більше і не менше, без перетинок, без луски, навіть і на ногах так само. Нігті рожеві. Ніс — один. Очей двоє. Зубів шось забагато, тридцять із гаком. Білі. Борода золота, волосся на голові трошки темніше і в’ється. На пузі теж. На цицьках теж. Пуп — там, де й має буть, в акурат посередині. Срамний уд теж посередині, але нижче. Нічогенький. Прямо тобі гриб лісовий. Тільки без цяточок. Хоч би й зараз дістань та кому хоч покажи.