Тетяна Толстая - Кись

Тут усе й дурному ясно. А оці:

— отут уже тільки крекнеш і в бороді почухаєш. А то ще:

Он воно як! Ану, спробуй тутечки розібрацця, шо й куди закапле. Бага-а-а-ато слів усяких знає Федір Кузьмич, слава йому. Так на те він і пает. Робота не легенька. «Ізводиш єдиного слова ради тисячі тон славєсной руди», — так каже Федір Кузьмич. Це він заради нас так карається. А в нього ж і без нас бозна-скільки роботи.

Кажуть, надумав він криву палицю із дерева різати та дугою гнути, а називать її велено буде — карамисла. Та нам все одно, аби панська воля, нехай буде карамисла, а шо й до чого — то не наше діло. І носити на тій дузі дзбани з водою, шоб руки не одтягувало. Може, на весну тії карамисли комусь і видадуть на Складі. По-перше — санітарам, не проти ночі згадані, потім — мурзам, а там, дивись, і нам перепаде. А весна вже й незабаром. Струмочки задзюрчать, квіточки повитикаються, молоденькі дівчата у сарахвани понаряджаються… Як заходишся, бува, мріяти! І Федір Кузьмич, диви, теж сочинив:

Тільки чо’ це «звонам щита»? Щит же для указів — дерев’яний. Як ото прибиваєш указ чи про дорожню повинність, чи шоб не cміли самочинно сани майструвать, чи в кого які недоїмки, — мало мишачого м’яса здав, абошо, — чи може Складський День укотре переносять, — тоді щит не дзвенить, а глухо так побрякує. Так йому ж нема закону, Федіру Кузьмичу, слава йому. Оно, шо він сам про себе каже: «Гардісь, — мовляв, — таков і ти, пает, і для тєбя закона нєт». Тож і ми йому не указ.

Разом з Бенедиктом у Робочій Хаті другі писці в рядочок сидять. Оленька, голубонька, картиночки малює. Така ж гарна дівчина: оченята темні, коса русява, щоки — як вечірня зоря, от наче завтра вітер буде, — так і розквітають. Бровенята півмісяцем, або ж, як тепер буде велено казать, карамислами; шубка заяча, валянки з підошвами, — мабуть, багатого тата доця; на роботу Оленьку в санях підвозять, після роботи знов сани дожидають, ще й не прості: трійка. Під шлеєю перевертні ногами тупотять, перебирають; корінний норовистий, ще, диви, зубами цапне, а припряжні й поготів. Як ти тут до Оленьки підступишся? Бенедикт лише зітхає та крадькома задивляється, а вона вже знає, цяця: оченятами отако кліпне, а голівонькою отако поведе. Ти ж моя скромниця.

…Тож чимчикує Бенедикт на роботу, на всі боки поглядає, Істопникам вклоняється, саней сторониться, морозцем дихає, синім небом любується. Зазівався на красуню, шо повз його дріботіла, та й бемць! — лобом об стовпа. Ой-й-й, йо-о-о-о-о-о!.. а хай же ж вам та бодай же ж вам і так, і отак, і розтак, і перетак! Понаставляють не скажу чого, б-блін!..

Стовпи ці ставить Нікіта Іванич, Старший Істопник. Матінки покійної давній приятель. Так само Прежній. Років йому, мабуть, триста, а може й більше, хтозна. Кто тобі буде ще й врем’я підраховувать? Хіба ми знаємо? Зима-літо, зима-літо, а скільки разів? — от і збився, думаючи. Пальців же десять, та на ногах — десять, щоправда, в кого й по п’ятнадцяти росте, в кого й по двоє, а от, скажімо, у Семена з Мусарних Прудів, на одній руці ціла купа малесеньких пальчиків, наче корінців, а на другій — і зовсім дуля. Таке йому випало Паслєцтвіє.

Цей Нікіта Іванич з матінкою приятелював. До хати зайде, ноги витре, — « раз-ре-ши-те? » — на тубарет всядеться, та й знов за Прежнє.

— Полина Михайловна, а Кузьминского помните? Ха-ха-ха. А как Вайсман приезжал, помните? О-хо-хо. А Сидарчук-то, сволочь, помните, всё доносы писал, и где теперь те доносы? Пыль, всё пыль! А как Ляля кофе варила! Кофейку б сейчас…

Матінка то регочуть, то схлипують, то їм Моґозіни з голови нейдуть, а то раптом: зачем бы это Сирень пропала ; Сірєнь — це буцімто квітки такі, на деревах, кажуть, росли та духмяні були. Батько всіх отих балачок геть не видержували, вискочать на подвір’я і бігом рубати дрова: хекк! хрясь! хекк! хрясь! Бісися ж — не бісися, а хіба Нікіті Іваничу хоч слово впоперек скажеш? — як він є Старший Істопник.