Тетяна Толстая - Кись

— Як це — сам? — сторопіли наші.

— А отак! — вихваляється чужинець. — Та слухайте далі. Іду ж я собі, йду, а вже й стемніло. Не так, шоб зовсім, а посутеніло трошки. Тож крадусь я навшпиньки, шоб каганці не налякати, аж раптом: шурх-шурх! Шо воно таке. Озирнувся — ніде нікого. Знов крадуся. А тут знову: шурх-шурх. Наче хтось долонею по листі водить. Озирнувся — знов-таки нікого. Ще разочок ступнув. Аж раптом глип! — а він уже переді мною. От тільки шо нікого не було, аж осьдечки й він, де не взявся. Отуто — руку простягни. А сам невеличкий. Мені, може, тільки по пупа, чи по цицьки буде. Весь наче зі старого сіна зваляний, оченята червоні, світяться, а на ногах — долоні. І він тими долонями — отако, отако — по землі притупує, та ще й примовляє: тяпа-тяпа, тяпа-тяпа, тяпа-тяпа… Ой, як я тікав!.. Не пам’ятаю, як і в хаті опинився. Так моя стара без каганців і залишилася.

А діточки, які слухали, просять:

— Розкажіть, дідусю, яка ще нечисть у лісі буває.

Налили дідові яєчного квасу, він і розпочав:

— Був я тоді молодий, гарячий. Ніч-чого не боявся. Якось три колоди ликом пов’язав, на воду пустив, — а річка в нас бистра, широка, — сів на них та й пливу собі. Чесне слово! Молодиці на берег позбігалися, крику-вереску наробили, все як положено. Де ж це бачено, шоб людина по воді плавала? Це вже зараз, кажуть, колоду довбають та на воду пускають. Якшо не брешуть, канєшно.

— Не брешуть, не брешуть! То наш Федір Кузьмич таке придумав, слава йому! — кричать наші, а Бенедикт голосніш за всіх.

— Та нехай буде й Федір Кузьмич. Ми не знаємо. Ми люди не вчені. Не про те кажу. Геть, кажу, нічого не боявся. Ні русалок, ні пузиря водяного, ні кочевряжки тієї підкам’яної. Я навіть рибку-вертизубку відром зловив.

— Ну, це вже… — йому наші, — Це вже ви, діду, вбрехалися.

– Їй-бо, правда! Оно, і стара моя не дасть збрехати!

— Та правда ж, — каже бабця. — Було таке. Ой, же ж я тоді лаялась! Споганив мені відро, мусила спалить. А нове ж поки видовбеш, та поки продубиш, та просмолиш, та по тричі просушиш, та ржавлею окуриш, та синім піском натреш, — я собі всі руці помозолила, надриваючись. А йому, бач, аби доблесть. Потім все село ходило на нього подивитися. Дехто й побоювався.

— Та то я-я-ясно, — кажуть наші.

Дід такий довольний.

— Зате, може, я один такий, — вихваляється. — Ану, вертизубку так близько бачить, — як оце вас, скажімо, — і живому зостаться. Та ви шо!.. Я був богатир. Силонька неміряна! Бува, я-я-як загорланю! Пузирі на вікнах репаються. А скільки я міг за раз ржавлі випити! Діжку, самотужки.

А Бенедиктова матінка, — вони з усіма сиділи, — губи піджали, та й кажуть:

— А конкретную пользу вы из своей силы извлекали? Что-нибудь общественно-полезное для коммуны сделали?

Як тут дід образився!

— Та я, голубонько, замолоду міг звідси та о-о-о-он аж до того пагорба на одній нозі дострибати! А не пользу. Я, кажу тобі, бува як гаркну, — солома зі стріх обсипається. В нас у роду всі такі. Богатирі. Оно, стара не дасть мені збрехати: в мене якшо мозоля, або чиряк схопиться, — аж з кулак, їй-бо. Не менше. В мене, кажу, прищі — отакі були. От-такі хотєньчики. А ти кажеш. Та як хочеш знать, батько мій, бува, голову собі почухають — десь із пів-відра лупи натрусять.

— Та харош уже вам! — гомонять наші. — Ви ж, дідусю, про нечисть обіцяли.

Але дід уже, мабуть, страшне, як розізлився.

— Нічого не розповідатиму. Слухати сюди прийшла… то сиди отам і слухай! А не під’єлдикуй. Всю мені, понімаєш, мрію перебила. Із Прежніх, мабуть, по розмові чую.

— Це точно, — наші на матінку косяться. — Із Прежніх… Та давайте вже, дідусю, іншої.

Розповів іще чеченець про страхіття лісові, та як стежки розпізнавать: які справдешні, а які — обмара, зелена пара, трав’яна куделя, відьомська омана, — всі ознаки розписав; про те, як русалка на світанку співає, кулдиче водяні свої пісні: спочатку низенько так, глибоко візьме: и, и, и, и, и, — потім вище забирає: оуааа, оуааа, — ой, дивися-стережися, бо ще затягне в річку, — а як уже на вереск перейде: ййих! ййих! — отоді вже, дядьку, ноги в руки та тікать. Розповів про лико заговорене, і як його побоюватись треба; і про Рило теє, шо людей за ноги хапа; і про те, як ржавлю найлуччу шукають.

Тут Бенедикт і собі виткнувся.

— Дідусю, а кись бачили?..

Подивилися всі на нього, як на дурника. Перемовчали. Нічого не відповіли.

Проводили мужнього старого, — і знов у містечку тиша. Дозор підсилили, та більше на нас з півдня ніхто не нападав.