Тетяна Толстая - Кись

Отаке кись витворяє.

На захід теж — і не потикайся. Там начебто й дорога є — непримітна така стежечка. Йдеш собі, йдеш, вже й містечко зникло з очей, з ланів солодкий вітерець повіває, все ж наче добре, все начебто гаразд, аж раптом, кажуть, як остовпієш. І стоїш. І думаєш: а куди ж це я йду? Шо мені там треба? Шо я там не бачив? Невже там краще? І так себе жаль стане! А ондечки ж, думаєш, моя хата, а хазяєчка ж, мабуть, плаче, з-під долоні вдалечінь дивиться; а кури ж по подвір’ї бігають, теж, диви, як скучили; а в хаті ж натоплено, мишаки сновигають, ліжечко м’якесеньке… І наче червир тобі серце точить, точить… Плюнеш та й додому завернеш. А бува й помчиш. І як побачиш ще здалеку — оно, горщички мої ріднесенькі, на тину сушаться, — сльози так самі й бризнуть. От не збрехать, на аршин бризкають! Їй-бо!..

На південь — зась. Там чеченці. Отак буде степ, степ — очі вилізуть дивитися, — а за степом чеченці. Посередь містечка стоїть дозорна башта на чотири вікна, і в усі чотири вікна дозорні дивляться. Чеченців виглядають. Не стільки вони, звичайно, дивляться, скільки ржавлю болотяну покурюють та у паличку граються. Затисне хтось один у кулаці чотири палички: три довгих, одну коротку. Хто коротку витягне — тому щигля. Але й у віконце, бува, поглядають. Як помітять чеченців, наказано кричати: «Чеченці! Чеченці!», тоді звідусіль народ позбігається і стане палицями у горщики бити, чеченців лякати. Ті й дременуть подалі звідси.

Колись отак двоє з півдня підступили до містечка: дід із бабою. Ми собі у горщики торохкаємо, тупотимо, верещимо, а чеченцям хоч би хни, тільки головами вертять. Ну, ми, — хто небоязкий, — вийшли супроти них з рогачами, з веретенами, хто з чим. Шо ви, мовляв, за люди і чого прийшли.

— Ми, голубчики, самі з півдня. Другий тиждень у дорозі, зовсім ноги позбивали. Прийшли міняти сиром’ятні ремінці, може у вас шось є.

Та де там воно є. Самі мишаків їмо. «Мишаки — наша апора», так і Федір Кузьмич, слава йому, навчає. Але ми люди співчутливі, зібрали по хатах, хто шо дав, виміняли на ремінці та й одпустили їх з Богом. Багато про них потім розмови було: все, бува, споминали: і які вони собою, і які казки розповідали, і чого-таки вони до нас приходили.

Ну, собою вони як ми, обнаковенні: дід сивий, у личаки взутий, бабуся у платочку, оченята блакитненькі, на лобі — ріжки. А казки їхні довгі були та сумні: Бенедикт, хоч і був тоді малий-дурний, слухав, аж рота роззявивши.

Оце нібито на півдні лазурнеє море, а на тому морі — острів, а на острові — терем, а у тому теремі — золотеє ліжко. А на тому ліжку дівчина, один волос золотий, другий срібний, один золотий, другий срібний. От вона собі косу розплітає та розплітає, а як розплете — то й світові кінець.

Наші слухали-слухали, а потім:

— А шо воно, мовляв, за слова за такі: «золотий» та «срібний»?

А вони:

— «Золотий» — то наче вогонь, а «срібний» — наче місячне світло, або ж, скажімо, наче каганці мерехтять.

Наші:

— А-а-а, тоді я-ясно. А ще шось розкажіть.

А чеченці:

– Є велика річка, відсіля три роки пішки. А у тій річці живе риба — блакитне перо. Розмовляє вона людським голосом, плаче та сміється, і по тій річці туди-сюди ходить. От коли вона на цю сторону піде та засміється — зоря грає, сонечко на небі сходить, день настає. Назад піде — плаче, пітьму за собою веде, місяць на хвості тягне, а зірочки дрібнесенькі — то тієї риби луска.

Наші:

— А ніде не чуть, од чого зима буває і од чого літо?

Баба каже:

— Та не чули, дорогенькі, не буду брехать, не чули. А цьому й справді багато хто дивується: і нашо, мовляв, ота зима, коли літо набагато миліше. Мабуть, за гріхи наші.

Але дід головою похитав і каже:

— Нє, на все доложно буть пояснення в природі. Мені теє, — каже, — один перехожий роз’ясняв. Стоїть на півночі дерево, висотою аж до самісіньких хмар. Саме чорне, коряве, а квіточки на ньому білі, а маню-ю-юсінькі ж, — от наче смітинки. На дереві мороз живе, сам старий, бороду за пояс затикає. От коли вже до зими йде, коли кури у зграї зіб’ються та на південь вирушатимуть, отоді й мороз за своє береться: з гілки на гілку перестрибує і в долоні плеще, та ще й примовляє: ду-ду-ду, ду-ду-ду! А потім я-як засвище: ф-щ-щ-щ! Отоді здіймається вітер, і ті білі квіти на нас сипле: оце ж вам і сніг. А ви кажете: нашо зима.

Наші голубчики йому:

— Так, оце правильно. Так воно, мабуть, і є. А от ви, дідусю, хіба ж не боїтеся дорогами ходить? А поночі ж як? А лісовика, часом, не перестрівали?

— Ой, перестрівав! — каже чеченець. — Зовсім близько бачив, от як вас, скажімо. Тож слухайте. Заманулося моїй старій каганців. Назбирай та назбирай. А каганці ж того року вродили — ой, солодкі, ой, липучі. Я й пішов. Сам.