Володимир Щербаков - Сім стихій

Вони по черзі підходили до приладу. Довго радилися, поки зелена цятка повзла з півночі на південь, перебираючись з одного сузір’я в інше.

— Супутник? — нетерпляче запитав я.

— У тім-то й річ, що ні… — задумливо мовив Енно. — Супутники я розпізнаю як людей. З вигляду. За портретом. Та й він так само… Микола.

— Інша станція?

— Ну, ні! Сьогодні це наш квадрат. І нікому не дамо права тут працювати. Нам надали зовсім крихітну діляночку, градус на градус, і до того ж на одну добу, але забрати її ніхто не може.

— Порадитися з комп’ютером? — запитав Микола. Енно скривився, помовчав, потім сказав:

— Гаразд.

Ледь чутне клацання клавішів… нуль-один, три-три, п ять-два… шифр сектора, астрономічні координати, адреса оперативної та довгострокової пам’яті. Нічого. Двадцять світляних нулів.

— Адресує до центрального пункту, — втомлено і розчаровано сказав Микола.

— Ось вони, комп’ютери, — пробурмотів Енно. — Що в них закладеш, те й візьмеш. А коли треба… — І він безнадійно махнув рукою.

— Звернутися до центрального? — запитав Микола.

— Немає сенсу, — відповів Енно, — нас швидко повідомлять з континенту, в чім річ. Будемо чекати.

— Що б це могло бути, як ви гадаєте? Моє запитання було чисто риторичним.

— Усе що завгодно, — скоромовкою відповів Енно. — Виходить, ми не дужчі за комп’ютери, — глузливо мовив я.

— На жаль, ні. Не дужчі й не розумніші, — цілком серйозно, наголошуючи на кожному слові, відповів Енно.

Колись давно-предавно жив я у казковому краю, де були гори й річки, озера і тайга, чисті сніги і просторінь морських заток; отож куди б не вирушив, неодмінно потрапиш до моря, до його берега. Вода — до обрію, навесні синя, аж очі вбирає, і над нею чайки та перелітні птахи. Пам’ятаю кілька відтінків води влітку: синій, зеленкуватий, голубувато-сірий, свинцевий, сріблясто-жовтий; й усі тони і напівтони живі, об’ємні, бо світло, проникаючи у глибінь, запалює все море, і кожну хвилю, і кожен гребінчик на ній.

Приплив швидкий, шалений, пінистий. У вузькій скелястій розколині кипінь води довго терзала плоскодонку з пробитим днищем, лише через кілька днів винесло її у відкрите море. Хіба не свідчення морської катастрофи? І ось що дивує: яку б силу книжок я не прочитав, яких би розповідей про лиху долю людей, що побували у бувальцях, не начувся, а згадаєш про море безсонної ночі, і ось уже вона — стара дірява плоскодонка з далеких днів дитинства, і чужі слова й розповіді відступають перед нею, а найнеймовірніші на перший погляд випадки із книжок та журналів швидко забуваються. Що я можу пригадати? «Марію Целесту», «Титанік»… А скільки прочитано!

Відливи стрімкі, щедрі. Оголюється кілометровий обшир сірого піщаного дна, раптом з’являються свічада озер, ковбані з водою, галявинки з водоростями, що безсило повисли на камінні, з-під ніг кидаються врозтіч кремезні прибережні краби, морські їжаки стискують голки і на очах вростають у пісок, риб’ячий дріб’язок копошиться в калюжах, великі черв’яки самі даються до рук — наживка, яку залюбки бере навага. Привілля. Коли було сонячно, перед нами щоразу поставав новий світ, волого сяючий, знадливий. Якщо над крутими прибережними сопками блукають тумани, у бухті затишно й трохи сутінково, прибій утихомирюється, весла лягають на воду м’яко, човен пливе швидко — полюбилися нам і такі дні. Переправившись через бухту, ми розкладали на гальці багаття, ставили чай у бляшанці, на пласкому розжареному камінні смажили рибу, а потім ловили крабів або збирали на крутосхилі сопки водянисту шикшу.

Якось, повертаючись у порт, побачили: величезний корабель, що стояв біля причалу, раптом почав розвертатися кормою. Маневр видався нам безглуздим. Ще мить — і корма теплохода зачепила буксир, що стояв поряд. Долинули тривожні гудки, верескливо озвалася сирена. Все у порту раптом зрушилося. Сполошено заметався промінь прожектора.

— Тягун, — коротко сказав Янков.

Уже значно пізніше я дізнався: причина тягуна — від внутрішніх хвиль. Нібито накочується невидимий, але потужний вал, який зрушує з місця кораблі, зриває їх з якорів, починаються аварії та зіткнення. А того далекого дня мій супутник коротко сказав: «Море згойднулося». І я повірив. Янков був на рік старший за мене, але знав удвічі більше. Я шанобливо називав його Борисом і охоче виконував при ньому обов’язки юнги: бігав по весла, відв’язував човен, веслував. Ми не були товаришами. Морські походи випадали мені вряди-годи. Найчастіше Янков вирушав у мандри на човні із старшокласниками. Я почувався ображеним, однак через кілька днів, коли він по-приятельськи заклично гукав мені з вулиці і я бачив, що він одягнений по-морському, прикрість ураз забувалась, і я квапливо лаштувався в дорогу.