Ігор Акімов: І стіни пахнуть сонцем

Я боявся навіть розмови про їжу, але Павло все вирішив надзвичайно просто. Він сказав, що до селища доведеться йти днів три, а може й більше. Все може бути. Припасів на двох малувато, але в нас є вихід; одному буде їжа, а другому електроемоціонатор. «Виходить, — сказав Павло, — вся їжа дістанеться одному тобі, а до мене ти підключиш електроемоціонатор і «годуватимеш» своїми біострумами, щоб я не відчував голоду й спраги і міг іти».

Я, звичайно, так просто не міг на це погодитись, тим паче, що всю їжу зберіг він, і ми кілька хвилин сперечалися, поки я не визнав, що Павло правий тому, що він витриваліший за мене і в приладі нічого не тямить, а я хоч і не академік, — звичайний фельдшер, та електроемоціонатор знаю добре.

Потім я прилучив до Павла електроемоціонатора, і ми рушили на південь.

Дув різкий вітер, а спеку я з дитинства погано переношу. Я йшов похмурий і прикидав, як нам довше протриматися. Звичайно, нас шукатимуть по всій трасі, але знайти нелегко: тисячі кілометрів пустелі, а вона нерівна, суспіль у барханах — спробуй-но розшукати за ними людину!..

Поміркувавши, я вирішив «годувати» Павла не своїми біострумами, адже і я тепер перейшов на мінімальний раціон, тож навіщо нам голодувати обом, коли в мене є прекрасний запис «ситості» і «відсутності спраги». Обережно, щоб не помітив Павло, я відразу ввімкнув обидва записи, а потім ще й запис «оптимізму». І коли Павло помалу ожив і навіть почав насвистувати й розповідати анекдоти, я пожалкував, що апарат не може одночасно обслуговувати двох. А Павло все намагався розсмішити мене і все підбадьорював, та тільки я знав справжню ціну «підвищеного тонуса».

Згодом він почав розповідати про діда.

…Трапилось це, здається, у двадцять п’ятому році. «Туб» ішов Гольфстрімом в Ісландію. Якось дід спав у себе в каюті. Раптом страшенний поштовх скинув його на підлогу, і в ту ж мить дід почув, як у трюм з гуркотом вривається вода. Зрозумів: у тумані хтось протаранив суденце. Треба сказати, досить вдало протаранив, бо палуба відразу нахилилась, «Туб» зарився у хвилю і миттю щез під водою. За ілюмінатором вода була зеленою, потім стала блакитною, потім фіалковою. В каюті впала темрява, а кліпер все заглиблювався… «Думаєш, — говорив дід, — у мене тоді була якась надія на порятунок? Аніякісінької. Бачив би ти, як «Туб» пішов униз. Наче камінець…» А дід — не салака, він певно знав — під кілем дві милі з хвостиком; на наші, на сухопутні, всі чотири кілометри набіжить. На яке тут диво будеш надіятись?.. «Тільки я все ж людина, — говорив дід, — а не болванка чавунна, а людина до останньої миті бореться; хай підсвідомо, хай інстинктивно, але бореться…» Підскочив він до дверей і — крек-крак! — замкнув їх, бо в коридор крізь люк вода — стіною. Вода з-під дверей струменями б’є, а дід на неї — ніякісінької уваги; думає, де зараз Баклан, де Коля Бомбей, де інші хлопці. Прикинув — мабуть, усі повинні бути нагорі. Виходить, не пропадуть — підберуть їх. Трохи заспокоївся дід. Стоїть посеред каюти, а в ній темно, і води вже по коліна. У вухах ломить — тиск все-таки великий і швидко підвищується. Відчуття таке, наче в ліфті спускаєшся. Тільки раптом «Туб» почав уповільнювати хід і зовсім зупинився. Диферент на ніс у нього градусів п’ятдесят. І все збільшується. Вантажі в трюмі поповзли до носа, все більше порушуючи рівновагу, поки «Туб» не став зовсім сторч. Так і стоїть. Вода перестала прибувати — повітря її далі не пускає, дихати важко, перед очима мигтять зірки, а все ж веселіше, ніж на дно йти… По тиску і по кольору в ілюмінаторі дід прикидає: глибина метрів вісімдесят, ну, сто від сили. Що за чортівня? Адже напевно він знає, що тут зачепитися нема за що. А потім відчув, що вода холодною стала, і не від того, що довго в ній пробув — яке там довго, і двох хвилин не пройшло! — а справді-таки холодна. Де такій взятися всередині Гольфстріма? Раптом догадався дід: з Лабрадорської течії. Тут йому все стало ясно. У цих течій через температуру густина води неоднакова, на кордоні — стрибок густини. Крізь теплий шар, гібралтарський, судно пройшло, а крізь холодний не може — вода занадто густа, а в «Тубі» до того ж повітря лишилося, от він і плаває на кордоні течій, наче поплавок. «Ну і ну, — подумав дід, — історія хоч куди, буде про що розповісти хлопцям у «Гамбрінусі»…

…Це було… Кожного разу, коли я намагаюся пригадати, скільки днів тому це було, треба напружуватись і робити складні математичні розрахунки — сонце зовсім випекло мені пам’ять, і доводилось рахувати од віхи до віхи. На четвертий день ми набрели на висохле русло і пройшли ним кілометрів два, поки не побачили в одному місці кілька кущиків соковитої трави; їх ми зразу ж з’їли, а потім копали там, поки не докопалися до води, і, арешті, напилися й наповнили флягу; ще через добу у мене кінчились консерви, а наступного ранку — виходить, це був сьомий день, — Павло вже не міг іти сам, і ми брели, обнявшись; сьогодні я його ніс… Виходить, сьогодні тільки восьмий день? А мені здавалося…