Володимир Щербаков - Простір Гільберта

На вранішніх вулицях незвична тиша, поодиноким машинам, здається, не під силу розбудити їх. Проте сіре небо розвидняється, купол планетарію вже вилискує розплавленим свинцем, і вікна будинків на Малій Бронній та Садовій вулицях починають світліти.

— Знаєте, відтоді я й люблю Москву, — каже він. — Можливо, я любив її й раніше, але тільки це якось не особливо ще відчувалося. Хіба легко пригадати, що в сорок першому десятки барикад з’явилися на московських вулицях — біля Балгуча, на Бородінському мосту, в центрі та на околицях? Що дзеркальні вітрини на Манежній площі було закладено мішками з піском?

Я так само люблю Москву з тих пір.

Проте і він бачив світ моїми очима — тоді, давнього жовтневого дня, він опинився поруч а моїм братом, який поглядом проводжав літак. І коли Ковальов спробував розібратися в тому, що сталося, земля щезла з-під його ніг так само несподівано, як і з’явилася.

Бо переміщення у просторі Гільберта невловні, миттєві, ми рухалися назустріч один одному, але обидва не помічали цього. Можливо, що ми були ніби тінями в Гільбертовому просторі, що раптом об’ємно і так яскраво висвітлився всіма своїми безконечними гранями того давнього осіннього дня. Так кристал висяюв у променях, якщо його повернути під певним кутом. Тіні в тримірному просторі, який для нас такий буденний, завжди пласкі, двомірні. Приміром, два поїзди мчать назустріч один одному, при цьому не зіштовхуючись, а тіні їх на якусь мить зливаються і розбігаються. Ми здійснили невловимий стрибок у вимірах Інших, що виникли тільки на мить, — і залишили наші сліди, наші тіні в узвичаєному просторі, і тіні ці могли вільно проходити крізь предмети і пересуватися вгору і вниз. Так він опинився на полі, а я в його літаку. Потім пройшла, по-всьому, зворотна силова хвиля, і ми знову повернулися кожен на своє місце.

Але спочатку він устиг завважити згасаючу оранжеву смужку над лісом, чорні, ніби знерухомілі, машини на шосе. Перед ним лежало картопляне поле з поодинокими деревами на ньому; поле, де-не-де сіре, наче попелясте, а де-не-де червонувате від снопів світла.

Зобіч крокували до обрію стовпи електромережі. Вогненні барви надвечір’я, що лягли на хмари, на косогір та поле — від цього земля мала незвичайний відтінок зажуреності. З неба заструменів потік блакитного повітря, увібравши в себе біля самої землі легкий димок і запахи близької річки.

І він устиг вдихнути цього повітря.

Треба було повертатися в місто. Тому що сонце вже зарожевілось і по траві повзли довгі прохолодні тіні. Бабки ще вилискували синіми крильми, а найменші вертухи вже поховалися, зникли.

Ми з Алькою пройшли за день кілометрів з п’ять берегом струмка і зловили жука. Тепер Алька час від часу підносив кулак до вуха — слухав. Жук шкрябав лапами й крильми, намагаючись звільнитися. Ще годину тому він сидів на пеньку, задрімав на сонечку, поліровані надкрилля світяться, мов сталь на сонці, лапи — ніби шарніри, вуса — справжні антени.

— Знаєш, це зовсім не жук, — мовив Алька серйозно.

— Атож, мені теж так здається, — мовив я, беззастережно приймаючи правила гри.

Але я надто швидко й охоче це зробив. Альку не одуриш — хитрющий, в матір вдався.

— Я серйозно, а ти… — Він не закінчив.

Умовк, замкнувся. Діти — маленькі мудреці, всі почуття на обличчі, зате думок не прочитаєш.

Ми поволі йшли додому вздовж струмка з кольоровими гасовими плямами, повз купи щебеню й цементу, повз паркани й склади товарної станції. Ми перейшли залізничне полотно, дерев’яний місток через канаву, на дні якої валялись так добре знайомі нам старі автомобільні покришки, ржаві листки металу та пом’ята залізна бочка. Лісопарк поступово відступає перед містом. Ця нічийна земля подобається і Альці, й мені. Ми завжди зупиняємося на містку, наче ждем чогось.

Сонце котиться по самих дахах. Останні промені ще гріли руки й обличчя. Здалека долітав гул, перестукували колесами поїзди. Над дорожнім полотном мерехтіли фіолетові й червоні вогні. Лунали гудки. Такі дні дуже схожі один на. другий.

— Жук став теплим, — сказав раптом Алька.

Я поторкав. Жук був дуже теплий. Алька пояснив:

— Я читав книжку про марсіан. Вони, ніби коники, сухі, з дивними ногами. Або як жуки.

— Це фантазія, — сказав я. — Ніхто не знає.

— Фантазія завжди збувається. Хіба ти не знаєш?