Мирослав Дочинец - Карби і скарби. Посвіт карпатського світу

«Чи знаєш, хто я?» – запитав, позіхаючи.

«Шугай», – несміло виповів я.

Він хихикнув: «Чув про мене?»

«Хто не чув».

«Добре кажеш. Боїшся мене?»

«Не знаю. Нащо я тобі?»

«І я ще сього не знаю», – знову хихикнув. Силувано, не по-доброму.

Далі ми йшли без слова. За годину стали, під ногами хруснуло паліччя. Збоку бовванів стрішок з настеленим сіном. Шугай витягнув пляшку з кукурудзяною гичкою, смачно глитнув.

«А тепер – спати, братове», – зморено видихнув і заліз під овечу кожушину.

Пробудився я голодний, як крадений кінь. Тріщала суха ламань у ватрі й десь на Менчилі трубів олень. А може, то голосила вівчарська трембіта. У казані над вогнем моркотіло вариво.

«Дим тягне долом, – сказав Шугай, – буде дощ. Юро, принеси мнясо з потоку».

Буцматий дітвак років чотирнадцяти, його брат, відсунув валун і витяг з крижаної води баранячу лабу. Старший Шугай курив тонку піпу зі срібною покришечкою. Я крадькома поглядав на нього, таячи розчарування.

З людських поголосів і страхів жандармських поставав витязь, що міг на плечах винести вола в полонину, бив ворону на льоту, а сам був заворожений від кулі. Коли в нього поціляли, то на очі являлося опудало, а не живий челядник. По сім ножів у нього стирчало з кожного ока – так його малювали ті, хто стрічав. Міг паном убратися й пити з нотаром у ресторації, міг по базару ходити в жіночому сукмані зі скляним монистом. Мав на чоботах оленячі копита, аби сліди ховати. Половинив багаті скотарські стани, роздаючи маржину худобним людям. Тряс лихварів, розбивав жидівські бовти й корчми, оббирав на дорозі замогливих базарників. Якщо не корилися, міг із братчиками перевернути їх укупі з возом і кіньми в ріку. Щедро гостив жеброту, удовиць наділяв харчем і шматтям. Зате як збиткувався з жандармів! Було, що розсипав медову кригу й приводив із хащі ведмедя на їхню засідку. Кому страх смертний, а кому сміх.

Поліція просила уряд вирубати всі кущі вздовж дороги з Хуста до Колочави, а в лісах нарізати просіки, щоб не було приволля шугайовим збуйникам. У кожному сільці клали жандармський пост, протягали телеграфний дріт. А й се не помагало. Мукачівські новинки гриміли, що з Праги, Братислави й Брна направляють летючу сотню жандармів, аби пантрували Миколу Шугая (у селі його кликали Никола Сюгай) і його чорних хлопців. Ще й готували до обльоту гір аероплани. Цілу війну оголосила влада сьому заклятому бескиднику.

Тепер він стояв переді мною: невисокий, коренастий, набитий, як дубовий гриб. Уже не леґінь, ще не поважний ґазда. До повнявого лиця прилип брезклий осміх, ніби чоловік оцту лизнув. У бистрих уважних очах сіклися то скалки льоду, то білі бритви. Випнуті порослі вилиці виказували тверду, затяту, свавільну натуру. Одна половина лиця виділася мені сірішою, блідішою. Може, через те, що коло ватри сидить за одним боком, подумав я. Мав він на голові солдатську шапку, навернену на вуха. Під довгим гумовиком блищали м’які шкіряні постоли. Брудні кощаві пальці стискали, як птиця галузу, чубук. Мулька тривога повнила простір довкола сього чоловіка.

«Можеш мені не розказувати про себе, я й так усе знаю. Мені кожний листок шепче. Мені вітер пошту носить. Мені доста раз глипнути на хлопа, аби спізнати, що то за потя, – говорив він ніби не до мене, а до своєї люльки-файки. – Чому ти на жандарма напав?»

Я все йому розповів.

«А, песся кров! З’їли би ’го воші! – кляв Ружічку. – Хочеш, я спущу ’му кишки?»

Я не хотів, сказав, що перегоріла в мені хіть мстити.

«А даремно. Помста – солодка страва. Люди плещуть, що ти мій поплічник, що покликаєшся моїм іменем. На людський роток не навісиш замок. По всій Верховині, підкарпатській Гуцулії й по долинах я на язиках. Шугай – злодій, Шугай – збуйник. Хе! А такого шовкового, як я, ще поглядати. Та раз із мене людський поговір зробив злодія, мушу потрафляти сій брехні. Кажуть, злодій! Ти видиш мої статки: німецький ґвер і пазуха патронів. Я не те що своєї, а й няньової хижі вже не маю під Сухарем, бо спалили її за мої гріхи. Усе, що настарав, – постіль під корчем, ліщинові обороги, а маржина – олені й дикі свині. Шугай – злодій, Шугай – ворог держави!»

Він розпалювався, і ліва вилиця його ще більше біліла, аж мертвіла.

«Се я до них прийшов порядкувати чи вони приперли в мої гори? І зачали чесати мене залізною щіткою, як паршивого вола. Спершу мадяри загребли на фронт. Там кулаком у писок – така їх вояцька наука. Овва, ще ніхто Шугая не вдарив, аби йому так зійшло. Я капрала довбенкою по голові – і тягу! Прихопив два карабіни й ташку патронів. Мені в хащах се придасться на звіра. Та вони з мене самого звіра зробили. Раз піймали, ще раз – і на фронт. А я й удруге повернув голоблі, і не з порожніми руками. Вівчарю собі тихо на Дьордяві, городжу сіно, дичину добуваю… Тут румуни зайшли й стрекочуть з порогу: «Есте бань? Маєш гроші? Тоді давай худобу, фураж армії, а солдатам – сир, яйця». Се кажуть ті, що мене злодієм називають. Понапивалися дармової горівки, дівок по городах ловили, паскудили. Як твій жандарик. То скажи: як із такими без патронів говорити?!»