Стефан Цвейг - Марія Стюарт

Аж ніяк не випадково, що боротьба між Марією Стюарт і Єлизаветою вирішилася на користь прогресивної і спрямованої до світу королеви, а не спрямованої в минуле лицарської королеви; з Єлизаветою перемогла воля історії, яка штовхає вперед, скидає позаду віджилі форми, немов пусту шкаралущу, і творчо випробовує свою силу щоразу в чомусь іншому. У своєму житті Єлизавета втілювала енергію країни, яка прагне вибороти своє місце у світі, а з загибеллю Марії Стюарт гине пишно і героїчно лише лицарська минувшина. І все-таки кожна з обох жінок досконало реалізувала в цій боротьбі сенс свого життя: Єлизавета, реалістка, перемогла в історії, Марія Стюарт, романтик – у поезії та легенді.

Ця конфронтація велична в просторі, часі й своїми постатями, – якби ж тільки спосіб її провадження не був таким жалюгідно дріб’язковим! Адже, незважаючи на свій видатний формат, обидві жінки лишаються все-таки жінками і не можуть подолати властивої своїй статі слабкості провадити ворожнечу не відверто, а завжди тільки жалюгідно й підступно. Якби замість Марії Стюарт і Єлизавети стояли навпроти один одного двоє чоловіків, двоє королів, одразу дійшло б до гострого конфлікту, до відкритої війни. Претензія гостро постала б проти претензії, сміливість проти сміливості. Натомість конфлікт Марії Стюарт і Єлизавети позбавлений ясної чоловічої відвертості, це котяча бійка, підкрадання і чатування з прихованими пазурами, підступна і наскрізь нечесна гра. Обидві жінки чверть сторіччя ненастанно брехали одна одній і ошукували одна одну (проте насправді навіть на секунду не піддаючись ошуканству). Вони ніколи не дивляться вільно й чесно одна одній у вічі, їхня ненависть ніколи не стає відвертою, щирою і виразною, вони зі сміхом, лестощами і лицемірством вітають та обдаровують одна одну, зичать навзаєм щастя, тоді як кожна потай тримає ніж за спиною. Ні, хроніка війни між Єлизаветою і Марією Стюарт не згадує ні про які битви на кшталт описаних в «Іліаді», ні про які славетні ситуації, це не героїчна пісня, а мерзенний розділ із Макіавеллі, хоч і напрочуд цікавий психологічно, проте морально огидний, бо це двадцятирічна інтрига, що ніколи не була чесною, дзвінкою війною.

Ця нечесна гра починається одразу з початком шлюбних переговорів Марії Стюарт, коли на сцену вийшли високі претенденти. Марія Стюарт дала б згоду вийти заміж за будь-кого, бо жінка ще не прокинулася в ній, і тому вона не втручається у вибір. Вона б охоче взяла собі за чоловіка п’ятнадцятирічного хлопчика Дона Карлоса, хоча чутка змальовує його як лихого і скаженого юнака; з не меншою охотою вийшла б і за неповнолітнього Карла IX. Молодий, старий, бридкий чи привабливий – її честолюбству цілком байдуже, якщо шлюб піднесе її над ненависною суперницею. Особисто майже незацікавлена, Марія Стюарт полишає переговори своєму єдинокровному братові Морею, що провадить їх з украй егоїстичних мотивів, бо, коли його сестра ходитиме з короною в Парижі, Відні або Мадриді, він знову звільниться від неї й буде некоронованим королем Шотландії. Але Єлизавета, що їй бездоганно служили шотландські шпигуни, дуже скоро дізнається про ті закордонні сватання і одразу накладає енергійне вето. Англійська королева відверто погрожує шотландському послові, що у випадку, коли Марія Стюарт відповість на якесь монарше сватання з Австрії, Франції або Іспанії, вона вважатиме це за ворожий акт, якому, проте, ніяк не перешкоджатиме, а водночас ніжно нагадує дорогій родичці, що та може довіряти тільки їй, «хоч які гори щастя і земної пишноти обіцяють їй інші люди». Ох, Єлизавета не має ані найменших заперечень проти якого-небудь протестантського володаря, проти данського короля або герцога Феррарського, – тобто, коли сказати ясними словами, проти якогось безпечного, невартісного претендента, – але було б найкраще, якби Марія Стюарт одружилася «вдома», з яким-небудь шотландським або англійським дворянином. У такому випадку вона довіку може бути впевнена в її сестринській любові та допомозі.

Таке ставлення Єлизавети, зрозуміла річ, – відверта foul play , мерзенність, і кожен прозирає її намір: virgin Queen мимоволі не прагне нічого іншого, як занапастити кожен добрий шанс своїй суперниці. Але Марія Стюарт не менш спритною рукою відкидає м’яча назад. Вона, зрозуміло, ані на мить не думає визнавати за Єлизаветою overlordship , право заперечення в своїх шлюбних справах. Але велику оборудку ще не укладено, ще вагається Дон Карлос, головний претендент. Отож Марія Стюарт спершу лицемірно вдає щиру вдячність за дбайливу турботу Єлизавети. Марія Стюарт запевняє, що навіть “for all uncles of the world” вона не поставить під сумнів свою неоціненну дружбу з англійською королевою якимсь свавільним учинком, – о ні, аж ніяк! – вона зі щирим серцем готова вірно дотримуватися всіх її пропозицій, нехай Єлизавета лише повідомить, якого претендента можна було б вважати за allowed , дозволеного, а якого – ні. Ця поступливість зворушує, але водночас Марія Стюарт несміливо вставляє запитання, яким способом Єлизавета хотіла б відшкодувати їй за цю поступливість. Гаразд, начебто каже вона, я дослухаюся до твого бажання, не виходитиму заміж за жодного чоловіка з таким високим статусом, щоб він, дорога й люба сестро, був вищий від тебе. Але тепер і ти дай мені запоруку і скажи, будь ласка, виразно: як там із моїм правом на наступність?