Клайв Льюис: Подорож Досвітнього мандрівника

— Якби я опинилася там, унизу, — подумала Люсі, - ця смуга була б, напевно, лісовою дорогою. А місце, в якому зливаються смуги, — перехрестям. Ох, як мені хочеться туди потрапити! Ось! Ліс закінчується. Ця смуга і справді є шляхом! Я бачу, як вона далі біжить голим піском. У неї інший колір. А на її узбіччях видно щось… якісь рисочки. Може, це каміння. А зараз вона стає дедалі ширшою.

Але в реальності дорога аж ніяк не ставала ширшою — вона просто наближалась. Люсі зрозуміла це, побачивши, як наближається до неї тінь корабля. А дорога, — тепер вона вже була впевнена, що це дорога — закрутилася серпантином. Було ясно, що вона спинається на стрімкий схил. А коли Люсі відвернула голову й поглянула назад, то побачила дещо схоже на панораму дороги, що в’ється внизу з верхівки схилу. Вона бачила навіть смуги сонячного світла, що пробивались крізь глибоку воду аж до порослої лісом долини.

А далі, далі все зливалось в одну суцільну зелену масу. Тільки деякі місця — куди досягало сонце — мали колір чистого ультрамарину.

Однак, вона не могла дозволити собі довго дивитися назад, бо те, що з’явилось попереду, також було захоплюючим. Підводна дорога вже досягла верхівки схилу й далі бігла прямо. По ній рухались маленькі плямки. А тепер, у повному світлі сонця — в кожному разі, настільки повному, як це тільки можливо після того, як проміння пройде крізь товщу води, — з’явилося щось найдивовижніше. Це був вузлуватий і пощерблений предмет кольору перлів, а може, слонової кістки. Корабель знаходився майже над ним, і Люсі спершу не могла збагнути, що це таке. Але, коли вона помітила тінь, яку він відкидав, усе роз’яснилося. Сонце світило ззаду Люсі, тому тінь невідомого предмету простягнулась на піску. І форми цих тіней допомогли Люсі зрозуміти, на що вона дивиться. Це були тіні веж, башток, мінаретів і бань.

— Але ж це місто або якийсь величезний замок! — закричала Люсі. — Цікаво, чому його збудували на верхівці високої гори?

Вже повернувшись до Англії, вона обговорювала ці пригоди з Едмундом. І — я переконаний — те, до чого вони дійшли, було цілком правдоподібним. Углибині море стає темнішим і холоднішим, а в найглибших і найхолодніших глибинах живуть небезпечні істоти — восьминіг, Морська Змія і Кракен. Морські долини — це місця дикі та небезпечні. Морський Народ думає про свої долини те, що ми думаємо про гори, а про свої гори — те, що ми думаємо про долини. Тепло і спокій панують на височинах (або, як би сказали ми, на мілководді). Безстрашні мисливці й войовники моря вирушають до глибин на навчання й пошуки пригод, але повертаються додому, щоб знайти там мир і спокій, приємність і відраду, спортивні ігри, пісні й танці.

Корабель проплив над містом, але морське дно все ще підіймалось. Тепер під ними було заледве кілька футів води. Дорога кудись зникла. Вони пропливали над чимось, що нагадувало розлогий парк, насаджений яскравими барвистими рослинами. А потім Люсі мало не крикнула від захвату — вона побачила Морських Людей.

Їх було п’ятнадцять або двадцять, і всі вони їхали верхи морськими кіньми — не морськими кониками, що їх можна побачили в музеях, а конях, більших від них самих. «Вочевидь, це якісь шляхетні пани, — подумала Люсі, тому що помітила блиск золота на їхніх чолах і смарагдові та помаранчеві фестони тканини, що розвівалися на течії. А потім…

— А нехай кальмар пожере цих клятих риб! — скрикнула Люсі, бо раптом припливла ціла зграйка маленьких, товстеньких рибок і затулила їй Морських Людей. Раптом вона побачила щось іще цікавіше. Якась невеличка, загрозливого вигляду риба, ніколи до того не бачена, стрімко вистрибнула з води й заметалася на всі боки, клацаючи зубами, а по всьому, знову повернулася вниз з однією товстою рибкою в пащ. А Морські Люди на конях дивилися в гору на все це, зі сміхом перемовляючись. Не встигла ця мисливська рибка повернутися до них зі своєю здобиччю, як з’явилася друга, схожа на неї — і так само напала на зграйку риб. Тепер Люсі була майже впевнена, що її послав — або звільнив — високий Морський Чоловік, що сидів на коні в центрі загону. Перед тим, як відпустити, він немовби притримував рибку в руці чи на передпліччі.

— Хай мене качка копне, якщо це не полювання, — сказала Люсі. — Точніше, соколине полювання. Так, це воно. Вони їдуть кінно з цими дикими рибками на передпліччі так само, як ми, коли були королями й королевами на Кер Паравелі, їздили кінно з соколами на згинах рук… колись давним-давно. А потім вони нацьковують їх на інших риб. Як…