Григорий Белых: Республіка Шкід

Увечері, перед сном, ми сиділи біля відчиненого вікна, говорили впівголоса, згадували Шкіду. Осінні сутінки, сірі й бліді, лізли у вікно… У вікно було видно, як на задньому дворі маленький хлопчик ганяв залізний обруч, за огорожею чути було, як хтось співає «Будьонного», хтось сміється.

— А де тепер Безсовісний та Бик?

— Воші ще в технікумі. В останньому класі.

— Змінилися?

— Не впізнаєте!

Циган хвилину мовчав, дивлячись на нас, потім усміхнувся.

— І ви змінилися. Ой, як змінились! Особливо Янкель, На «Янкеля» вже зовсім і не схожий.

— А Льонька на Пантелєєва схожий?

Циган засміявся.

— Шкіда хоч кого змінить.

Потім прикурив погаслу цигарку з махри, пустив синю хмару за вікно в густі вже сутінки…

— Пам'ятаєте? — сказав він і, нахиливши голову, півголосом заспівав:

Першій книзі молодого автора рідко щастить пробити собі шлях до широкої читацької аудиторії. Ще рідше витримує вона випробування часом.

Мало хто з письменників-початківців приходить у літературу з достатнім життєвим досвідом, із своїми спостереженнями та думками.

Одним із щасливих винятків у ряді перших письменницьких книг була «Республіка Шкід», яку написали два автори в 1926 році, коли старшому з них — Г. Бєлих — ішов тільки двадцятий рік, а молодшому — Л. Пантелєєву — не було ще й вісімнадцяти.

Вийшла в світ ця повість на самому почату 1927 року, на десятому році революції. Усе в нас тоді було нове й молоде. Молода Радянська республіка, молода її школа, література. Молоді й автори книги.

В цей час уперше заговорило про себе і про свою добу покоління, яке виросло в революційні роки.

Щойно виступив у пресі з дзвінкою і яскравою романтичною повістю, озаглавленою трьома загадковими літерами «Р. В. С», Аркадій Голиков, що обрав згодом псевдонім Аркадій Гайдар. Це була людина, яка пройшла сувору фронтову школу в тоді ще молодій Червоній Армії, де шістнадцятирічним юнаком він уже командував полком.

Автори «Республіки Шкід» увійшли в життя не таким прямим і відкритим шляхом, яким у нього ввійшов Гайдар. Тому й повість їхня сповнена складних життєвих і психологічних зламів та поворотів.

Цю повість написали колишні безпритульні, одні з тих, кого доля готувала стати бродягами, злодіями, грабіжниками. Осколки зруйнованих сімей, вони легко могли б докотитися до самого дна життя, стати «людським пилом», якби молода Радянська республіки з перших років свого існування не почала дбайливо збирати цих, здавалося б, назавжди втрачених для суспільства майбутніх громадян, що з дитинства стали «колишніми людьми».

Їх брали з «нормальних» дитбудинків, з тюрем, з розподільчих пунктів, від змучених батьків і з відділень міліції, куди приводили розмаїту безпритульщину просто з облави по всяких кишлах… Строката публіка розподілялася по нових будинках. Так виникла особлива мережа дитячих будинків-шкіл, в шеренгу яких стала й новоспечена «Школа соціально-індивідуального виховання імені Достоєвського», пізніше скорочена її дефективними мешканцями у звучне «Шкід».

Мабуть, ця скорочена назва, яка замінила собою більш довгу й урочисту, прищепилась і вкоренилася так швидко тому, що в новоутвореному слові «Шкід» (або «Шкіда») колишні безпритульники відчувала щось знайоме, своє, співзвучне слівцям з вуличного жаргону «шкет» і «шкода».

І ось в облупленому триповерховому будинку на Петергофському проспекті приступила до роботи нова школа-інтернат.

Нелегко було приборкати буйну ораву підлітків, що змалку звикла до вільного, кочового, відчайдушного життя. У кожного з них була своя, багата на пригоди біографія, свій, особливий, вироблений у запеклій боротьбі за життя характер.

Багато вихователів виявлялися, незважаючи на свій зрілий вік, наївними дітьми, опинившися віч-на-віч з цими бувалими хлопцями. Гострим, звиклим оком шкідці відразу ж знаходили у педагога слабкі сторони і зрештою виживали його або підкоряли своїй волі. На дітей не впливали ні грізні окрики, ні покарання. Ще ризикованішими були спроби загравати з ними. Сам того не помічаючи, педагог, який підстроювався до вихованців, ставав у них посміховиськом або мимовільним спільником і мав терпіти не тільки знущання, але часом і побої.

Лише кільком вихователям пощастило — та й то не відразу — знайти правильний тон у стосунках з вихованцями Шкіди.