Ден Браун - Інферно

У місті, де багатоповерхових будинків не було, бо ті мали схильність осідати у воду, височенна кампаніла Сан-Марко слугувала таким собі маяком для всіх, хто наважувався заходити до венеціанського лабіринту каналів і проток; заблукалому мандрівникові варто було лише підняти голову — і він міг легко повернутися до майдану Сан-Марко. Ленґдону й досі важко було повірити, що ця масивна вежа обвалилася тисяча дев’ятсот другого року, залишивши по собі величезну купу уламків на майдані Сан-Марко. Дивно, але єдиною жертвою тієї катастрофи став... кіт.

Гості Венеції мають змогу насолодитися її неповторною атмосферою в будь-якій із численних місцевих туристичних пам’яток, але для Ленґдона найулюбленішим місцем завжди була Ріва дельї Ск’явоні. Цю широку кам’яну набережну для прогулянок, що підходила до самісінької води, збудували з вичерпаного з дна намулу, і вона тягнулася від старовинного Арсеналу аж до майдану Сан-Марко.

Променадна набережна Ріва із затишними кафе, елегантними готелями й навіть приватною церквою Антоніо Вівальді починалася біля Арсеналу — давніх венеціанських суднобудівних верфей, — де свого часу повітря повнилося хвойним запахом живиці, коли суднобудівники покривали гарячим дьогтем свої хисткі суденця, щоб замазати в них щілини. Кажуть, що відвідини саме цих верфей надихнули Данте Аліґ’єрі додати ріки киплячого дьогтю до інструментарію тортур у своєму «Пеклі».

Погляд Ленґдона перемістився праворуч, ковзнув уздовж набережної Ріва й зупинився біля її ефектного краю. Там, у найдальшій південній точці майдану Сан-Марко, широкий тротуар зустрічався з широким морем. У венеціанську золоту добу те круте урвище гордо називали «краєм цивілізації».

Сьогодні ж та ділянка триста футів завдовжки, де майдан Сан-Марко зустрічався з морем, була заставлена не менш ніж сотнею гондол, і гребінці їхніх залізних прикрас то підскакували, то опадали на тлі білих мармурових будівель.

Ленґдону й досі важко було збагнути, що колись це невеличке місто біля моря — лише вдвічі більше за Центральний парк у Нью-Йорку — якимось чином спромоглося перетворитися на найбільшу й найбагатшу імперію Заходу.

Коли Мауріціо підвів човен ближче, Ленґдон побачив, що центральний майдан був затоплений людьми. Колись Наполеон назвав майдан Сан-Марко світлицею Європи, і Ленґдону здалося, що до тієї світлиці припхалося надто багато гостей. Виникало враження, що майдан ось-ось осяде й піде під воду, не витримавши ваги своїх шанувальників.

— О Господи, — прошепотіла Сієнна, окидаючи поглядом натовпи людей.

Ленґдон не зрозумів, чи Сієнна сказала це через страх, що Цобріст навмисне вибрав таке залюднене місце, щоб спустити з повідка свою чуму, чи тому, що Цобріст мав рацію, наголошуючи на небезпеці перенаселення.

Щороку Венеція приймала запаморочливу кількість туристів — за оцінками, третину одного відсотка від усього населення світу. Наприклад, двотисячного року Венецію відвідало близько двадцяти мільйонів людей. Відтоді населення світу збільшилося на один мільярд, і тепер Венеція аж стогнала під вагою додаткових трьох мільйонів гостей на рік. Місто, як і сама планета Земля, мало обмежений простір, тож у якийсь момент не зможе завозити достатньо харчів, переробляти достатню кількість відходів чи знаходити достатньо ліжок для тих, хто забажає відвідати його.

Ферріс стояв поруч, але його погляд був спрямований не на суходіл, а на море — він оглядав усі зустрічні судна.

— Як ви почуваєтеся? — спитала Сієнна, обдивляючись його стурбовано.

Ферріс сіпнувся й повернув голову.

— Та нічого, усе нормально. Просто замислився. — Він обернувся й гукнув Мауріціо: — Припаркуйтеся якомога ближче до п’яца Сан-Марко.

— Нема проблем! — махнув рукою керманич. — За хвилину-дві будемо там!

Водний лімузин уже порівнявся з майданом Сан-Марко, і праворуч від них забовванів, домінуючи над береговою лінією, пишний Палац дожів. Як ідеальний приклад венеціанської готичної архітектури цей палац був втіленням скромної елегантності. Позбавлений башточок і шпилів, притаманних європейським палацам, він був спроектований як масивна прямокутна призма, щоб забезпечити якомога більше квадратних футів простору для розміщення чималенького урядового апарату венеціанського дожа та його обслуги.

Із боку моря масивна споруда з вапняку здавалася б надмірною через розміри, але цей ефект був вправно й ретельно притлумлений портиками, колонами, лоджією та різьбленням у вигляді чотирилисника. Зовні палац прикрашали геометричні візерунки по рожевому вапняку, що нагадали Ленґдону Альгамбру в Іспанії.