Ден Браун - Інферно

Вокзал розташовується в найдальшому західному кінці Гранд-каналу, тож пасажирам, котрі прибувають до Венеції, треба ступити лише один крок від станції, щоб опинитися в гущавині історичних пам’яток, характерних запахів і звуків.

Солоне повітря — перше, на що зазвичай звертав увагу Ленґдон: чистий морський бриз, присмачений духмяним ароматом здобної піци, яку продавали тут, біля вокзалу. Сьогодні вітер дув зі сходу, а з ним линув слабкий запах дизельного палива від довгої вервечки водних таксі, які стояли із заведеними двигунами неподалік, у припливних водах Гранд-каналу. Десятки капітанів цих човнів вимахували руками і гукали прибулим гостям, сподіваючись заманити нову партію туристів на свої таксі, гондоли, маршрутні теплоходи вапорето і приватні катери.

«Хаос на воді», — подумав Ленґдон, окинувши поглядом плавучий транспортний затор. Дивно, але затор, який у Бостоні доводив би людей до сказу, у Венеції мав чудернацький, але привабливий вигляд.

Зовсім поряд із каналом у надвечірнє небо стримів знаменитий фарбований мідянкою купол церкви Сан-Сімеоне Пікколо. В архітектурному плані це була найбільш еклектична церква в Європі. Її незвично зелений крутий купол і круглий вівтар збудовані у візантійському стилі, а мармуровий нартекс із колонами скопійований із класичного про- наосу римського Пантеону. Над парадним входом височів приголомшливий фронтон із чудовим мармуровим рельєфом, на якому було зображено легіон святих мучеників. «Музей, що повільно опускається під воду». Та навіть потенційні наслідки такого занурення були нічим порівняно з тією небезпекою, котра, як боявся Ленґдон, крилася десь під містом.

«І ніхто про це навіть не здогадується...»

Рядки поеми, написані на звороті посмертної маски Дайте, і досі крутилися в Ленґдона в голові, і він подумав: «А куди ж ці рядки нас заведуть?» Папірець із переписаною поемою лежав у нього в кишені, але саму гіпсову маску Ленґдон — за порадою Сієнни — загорнув у газету й обережно поклав у камеру схову на залізничній станції. Хоча та комірка здавалася жахливо недоречною для зберігання такого цінного експоната, сховати маску там все ж було безпечніше, аніж ходити з гіпсовим предметом по місту, яке стоїть на воді.

— Роберте! — Сієнна, яка йшла попереду з Феррісом, махнула йому рукою, указуючи на таксі. — У нас обмаль часу.

Ленґдон поспішив до них, хоча як знавець і шанувальник архітектури вважав майже блюзнірством похапцем подорожувати Гранд-каналом. Мало які венеціанські атракціони були приємнішими за прогулянку на борту вапорето — основного міського виду транспорту. Таку прогулянку слід здійснювати пізно ввечері, сидячи в носовій частині судна під відкритим небом, щоб помилуватись підсвіченими соборами й палацами, що пропливають повз.

«Сьогодні вапорето не буде», — подумав Ленґдон. Ці водні теплоходики були вкрай повільними, тому швидшим варіантом бачилися водні таксі. На жаль, черга до водних таксі біля залізничного вокзалу здавалася нескінченною.

Ферріс, не бажаючи довго чекати, швидко взяв справу у свої руки. Видобувши з кишені грубенький стос купюр, він підкликав водний лімузин — блискучий венеціанський кабріолет, змайстрований із південноафриканського червоного дерева. Хоча це елегантне судно, безперечно, демонструвало надмірність, воно гарантувало конфіденційну й швидку подорож: до п’яца Сан-Марко можна було добратися за якихось п’ятнадцять хвилин.

Водій виявився напрочуд вродливим чоловіком у костюмі «Армані», зшитому на замовлення. Він був схожий скоріш на кінозірку, аніж на шкіпера, але це ж, зрештою, Венеція — край італійської елегантності.

Мене звуть Мауріціо Пімпоні, — назвався чоловік і, підморгнувши Сієнні, запросив їх на борт свого човна. — Prosecco? Limoncello? Champagne?

— No, grazie, — відповіла Сієнна, наказавши йому скорострільною італійською відвезти їх до майдану Сан-Марко якомога швидше.

— Ma certo! — знову підморгнув Мауріціо. — Та мій човен — найшвидший у всій Венеції...

Коли Ленґдон і його супутники вмостилися в м’яких кріслах на кормі просто неба, Мауріціо ввімкнув двигун «Вольво Пента» і вправно від’їхав заднім ходом від набережної. А потім крутнув штурвал праворуч і дав газу, маневруючи вельми великим суденцем поміж вервечками гондол. Кілька гондольєрів у строкатих сорочках сердито замахали йому кулаками, коли їхні лискучі чорні човни застрибали на збурених хвилях.

— Scusate! — винувато вигукнув Мауріціо. — У мене VIP-пасажири!