Віктор Михайлов - Бумеранг не повертається

Простягши руку, Роггльс взяв з прилавка кіоска книжку «Підмосков’я». Перегортаючи сторінки, він прочитав: «Істра. Архітектурні пам’ятники. Місця історичних боїв. Здравниці трудящих…»

Заклавши сторінку, він заплатив за книжку, засунув її в кишеню і став енергійно пробиватися до стоянки таксі.

Вже сидячи в машині, він знову відкрив книжку на закладеній сторінці й заглибився у вивчення Істринського будинку відпочинку.

«Якщо Кенор правий, — думав він, — дівчисько стає небезпечним. Вона знає більше, ніж треба…»

Відпустивши таксі біля кінотеатру «Ударник», Роггльс перейшов на протилежний бік і зупинився біля входу у сквер. Підліток, що весь час стежив за ним збоку, перейшов через площу і наблизився до Роггльса. Це був меткий хлопчак, на вигляд років чотирнадцяти, у чоботях з низько спущеними халявами, у матроському тільнику і теплій тужурці, розхристаній на грудях. З під його хутряної шапки вибивалося кучеряве світле пасмо волосся, а з-під задертої верхньої губи блиснула золота коронка.

— Відійдемо вбік! «Кінь» кукси відморозив, чекаючи! — трохи заїкаючись, сказав підліток і пройшов уперед.

— «Кінь» тут? — спитав Роггльс.

Не відповідаючи на запитання, чубатий хлопчина зник за рогом скверу і незабаром виринув знову. Як за лоцманом, дрібною в'юнкою рибчиною, йде акула великий хижак, так і за ним показався «Кінь». Він ішов, широко розставивши ноги, дрібним кроком, наче на ключках. У льотній шкіряній тужурці на блискавці і ушанці, приземкуватий, він пройшов мимо, кинувши:

— «Фіксо», візьми фари в руки!

Чубатий хлопчина, виконуючи наказ, зупинився біля входу, спостерігаючи за вулицею, а Роггльс пішов слідом за «Конем» у глибину скверу.

Користуючись ключем, залишеним, як завжди, в умовленому місці (Машенька точно вказала це місце), Нікітін з Гаєвим ретельно оглянули дачу і всю ділянку. На зовнішньому наличнику вікна, в купі сміття, мабуть, викинутого з кватирки невеликої кімнати, що виходила вікнами в ліс, вони знайшли кілька недокурків сигарет «Фатум». Роггльс не курив. Можна було припустити, що так званий Мехія Гонзалес деякий час жив у цій кімнатці, про існування якої Машенька навіть не підозрівала. У грубі в цій же кімнаті, серед вугілля й попелу, знайшли обгорілі ґудзики, певно, від білизни Ладигіна. Мабуть, тут, на дачі, і переодягнувся Ладигін у теплу єгерську білизну.

В глибині садиби, в сараї, виявлено сліди «Олімпії», кілька плям автолу на підлозі і відбитки ніг двох чоловік, взутих у мисливські чоботи.

Склавши у присутності коменданта дачного селища протокол, Нікітін і Гаєв виїхали в Москву.

Полковника Каширіна вони застали роздратованим. Причиною було те, що спостерігач, простеживши зустріч у Томіліно, загубив Роггльса на вокзалі.

Черговий доповів Нікітіну: недавно дзвонили з домоуправління і повідомили про повернення з рейсу Анікіної. Тому, не затримуючись в Управлінні, Нікітін поїхав на Троїцький провулок.

Анікіна була повновида, ще молода, привітна жінка.

— Три тижні я не була вдома, безладдя в мене, ну, та ви вже мені вибачте… — сказала вона і запросила Нікітіна до кімнати. — У нас, знаєте, букса почала підводити, вагон у Чкалові одчепили. Ми на три дні в Москву запізнилися, — пояснила вона. — Сідайте.

Нікітін сів на запропонований йому стілець і оглядівся. В кутку стояв чемодан, від якого апетитно пахло яблуками (велика спокуса побувати в Середній Азії і не захопити фруктів). Анікіна зачинила двері і сіла навпроти Нікітіна.

— Знаєте, дорогий товаришу, — сказала вона, вислухавши майора, — допомогти вам я — всією душею, тільки сусід у мене мовчазний, тихий, мов бабусина скриня. Та й сама я по півроку на рік удома не буваю, все на колесах, усе в дорозі.

— Скажіть, вас Клавдією Петрівною звати?

— Просто — Клавдія!

— Так, Клавдіє Петрівно, може, ви знаєте, з ким Ладигін дружив. Хто бував у нього?

— Бував у нього один чоловік, собою інтересний, видний такий, словом, для нашої статі кавалер привабливий, — сказала Анікіна і розсміялася.

— Цей кавалер? — запитав Нікітін, показуючи фотографію Роггльса.

— Він! Га-арний! — не приховуючи своєї симпатії, сказала вона.

— Ви знаєте його ім'я, прізвище? Де він живе? Чим займається?

— Григорій Іванович казав, що він у газетах пише, а звуть його Петро Рогов.

— Крім цього журналіста, у Ладигіна ніхто не бував?

— Як же не бував, бував, тільки рідко, товариш його, Саша, прізвища його не знаю. Григорій Іванович учився з ним разом.