Катерина Бібчук - Таємниця Чарівної отруювачки

Кларенс Мейрон вже чекав на Анну. Коли вона увійшла, дворецький сидів на стільці біля письмового столу, знову ж таки з дорогою сигарою. Помітивши Аннине здивування, він усміхнувся і сказав:

– Бачу, вам подобається моя кімната. Нічогенька, правда? Одразу впадає в око, як високо цінують господарі працю старанного дворецького…

– Еге ж. Дуже цінують. Може й більше навіть за власних гостей. Чим, цікаво, ви заслужили таку безмежну вдячність?

– Міс Брінкмен, змушений зазначити, що ви порушуєте всі правила світського тону! Вже при третій нашій розмові ви дозволяєте собі допитувати мене, мов якійсь слідчий. Щоб виправитися, зараз вам слід збрехати, що це через те, що я – непересічна людина і тому дуже вас зацікавив. Від подібної відповіді я маю зашарітися і, зовсім втративши голову від ваших чарів, добровільно здатися на милість переможниці.

– Ще чого! Я маю на увазі, що застосую до вас свої, як ви сказали, «чари» хіба що на смертному одрі. Але ніяк не як не раніше.

– Яке полегшення! – вдавано зітхнув дворецький.

– А ви, я бачу, добре обізнані в тому, як зазвичай діють слідчі?! Що, мали можливість спізнати це на вашій власній дорогоцінній шкурі? – «співчутливо» поцікавилася Анна.

– Ай-яй-яй. Це мені за те, що назвав вас неледі. Добре. Винен. Як натура благородна, одразу прошу за це пробачення і пропоную укласти перемир’я.

– З якого це дива? Хіба що, коли ви візьмете свої слова назад.

– Краще я зроблю вигляд, що не почув вашої великодушної пропозиції. Просто нічого не кажіть! Інакше-бо ми посваримось раніше. ніж дійдемо до суті. Це взагалі не виховано – переривати співрозмовника… Значить, ви таки прийшли? Хоча, загалом, я в цьому ані секунди не сумнівався.

– Так, я прийшла, але дуже ненадовго. Я просто подумала, що ваша інформація може бути корисна для реставрації замку…

– І, звісно, головним чином для того, щоб задовольнити вашу безмежну цікавість. Я вгадав?

Анна вирішила за краще промовчати, так як саме цікавість і була головною причиною її появи тут. Дійсно, Анну надзвичайно інтригував цей нахабний дворецький. Він цікавив її навіть більше, ніж вона ладна була собі зізнатися.

– Ну що ж, можливо те, що я вам розповім, справді має деяку історичну цінність, а також певне відношення до цього дому… – казав, тим часом, Кларенс Мейрон. – Нещодавно, впорядковуючи (він вклав у це звичне слово трохи інший зміст) книжки у бібліотеці, я випадково натрапив на один цікавий екземпляр, який, якщо не помиляюся, датується дванадцятим століттям. Якщо простіше – це дуже стара рукописна книга. Писана ще латиною. Я трохи знаю цю мову, як це не дивно для звичайнісінького дворецького. Тож я взяв на себе сміливість перекласти її. У ній йдеться про імператрицю Візантії Феофано. Книжка має влучну назву – «Чарівна отруювачка». Події, зображені в ній, справді мали місце багато віків тому. Загалом, ця книга дуже відрізняється від решти відомих нам історичних книжок і в дечому навіть суперечить офіційній версії того, як розгортались події. Можливо, це пов’язане з тим, що вона призначалася виключно для сімейного вжитку, для збереження історії визначної пращурки, так би мовити, тож в ній не мало бути місця жодним таємницям. Тож, думаю, вона повинна вас зацікавити.

– Взагалі-то, зараз у мене немає ні часу, ні бажання читати про події майже тисячолітньої давнини. Це взагалі не мій фах: я не історик. Більше того, я ніколи особливо не захоплювалася історією Середніх віків.

– Так. Зараз ви дуже зайняті, – сказав, посміхаючись, дворецький. – Але, як я вже сказав, ця книга дуже незвичайна і оповідає не так про історичні події, як про особисте життя імператриці Феофано. Тож я все таки відважуся трохи вам її почитати. Якщо ж щось не сподобається, то ви вільні піти геть будь-якої секунди. Не я автор цього писання, тож не ображуся, якщо й останній слухач врятується втечею.

І він почав читати. Анна збиралася одразу втекти звідси, але містер Мейрон читав досить виразно, та й сама розповідь виявилася не такою вже й нудною. Тож вона зосталася…

Звернемо погляди свої до давньої історії роду нашого, що початкований був у переломний, буремний час – пору становлення того світу, в якому ми живемо зараз. Хтозна, яким би було наше сьогодення, якби певні події тоді не трапилися, а, натомість, мали б місце інші…

Світ наш тоді був обмежений. А його оточувало щось безмежно-невідоме. Чи подолали ми хоч трішечки цю невідомість, чи лише відсунули-віддалили від себе? Ми прямуємо далі, але чи далеко нам до вічності…