Агата Кристи - Пуаро веде слідство

Я залишив Пуаро виконувати ці чудернацькі вправи, а сам пішов на палубу.

Коли ми повільно увійшли в гавань у Болоньї, до мене вийшов свіжий і сяючий Пуаро. Він пошепки повідомив, що метод виявився «якнайчудовіший».

Джепп усе ще креслив пальцем уявні дороги на карті.

– Нічого не розумію! Автомобіль виїхав із Болоньї – ось із цього місця. А потім – я думаю, вони пересадили його в інший автомобіль. Бачите?

– А я перевірив би порти, – сказав високий детектив. – Десять до одного, що вони вже десь пакують його на корабель.

Джепп похитав головою.

– Це надто просто, як на мене. Та й усі порти одразу перекрили.

Коли ми ступили на берег, щойно почало світати. Майор Норман торкнувся руки Пуаро.

– На вас чекає військовий автомобіль, сер.

– Дякую, мосьє. Але я пропоную поки що не їхати з Болоньї.

– Що?

– Так, зайдімо в цей готель біля причалу.

І він негайно зробив те, що сказав. У готелі Пуаро найняв окрему кімнату. Ми втрьох пішли за ним, до пуття не розуміючи, що відбувається.

Пуаро глянув на нас.

– Не так мав би діяти гарний детектив, правда? Мабуть, ви зараз усі так думаєте. Він має бути повен сил, бігати сюди-туди. Кинутися на запилені дороги і через збільшувальне скло розглядати сліди шин. Підбирати недопалки та згорілі сірники. Так ви думаєте, правда ж?

Він гостро дивився на нас.

– Але я, Еркюль Пуаро, вважаю, що це не так! Справжні знахідки – вони ось тут, всередині! – Він постукав себе по лобі. – Розумієте, мені навіть із Лондона було не обов’язково їхати. Я міг спокійнісінько з тим самим успіхом сидіти у власній квартирі. Усе, що мені потрібно, – маленькі сірі клітинки в голові. Вони роблять свою роботу тихо й непомітно, а тоді я вимагаю карту, тицяю пальцем у конкретну точку: ось цю! – і кажу: «Прем’єр-міністр тут». І він справді там. Озброївшись методом і логікою, людина може зробити будь-що. Ця шалена поїздка у Францію була помилкою. Це дитяча забавка в хованки. Але тепер, хоча, можливо, вже й запізно, я починаю працювати правильно, зсередини. Прошу вас, друзі, посидьте тихо.

І цей маленький чоловік п’ять годин просидів непорушно, глипаючи очима, як кіт, – а очі його блищали і ставали дедалі зеленіші. Службовець зі Скотленд-Ярду позирав на нього презирливо, майор Норман нудився й нетерпеливився, а в мене було таке відчуття, що час зупинився і більше не зрушить із місця.

Зрештою я підвівся і, намагаючись якнайменше шуміти, підійшов до вікна. Уся ця історія почала скидатися на фарс. Я в душі хвилювався за свого друга. Якщо він мав провалити це завдання, то хай би робив це не так сміховинно. Стоячи біля вікна, я байдуже спостерігав, як від причалу вирушає рейсовий пароплав, закутаний хмарами диму.

Раптом я почув голос Пуаро просто в себе під вухом:

– Mes amis , поїхали!

Я обернувся. Мій друг дивовижно перемінився. Очі його сяяли захватом, груди випнулися колесом.

– Яким же ідіотом я був, друзі! Але нарешті й мені засяяло світло дня.

Майор Норман кинувся до дверей.

– Я викличу автомобіль.

– У цьому немає потреби. Ми не поїдемо на автомобілі. Дякувати Богові, вітер ущух.

– Значить, ми підемо пішки, сер?

– Ні, мій юний друже. Я ж не святий Петро. Мені більше подобається ходити по морю на кораблі.

– По морю?

– Так. Хто хоче працювати з методом, має починати спочатку. А початок цієї історії – в Англії. Отже, нам треба вернутися в Англію.

О третій ми вже знову стояли на платформі вокзалу. Усі наші запитання вдарялись об Пуаро, як об глуху стіну. Він тільки повторював, що повернутися до самого початку означало не втратити дорогоцінний час, а зробити все правильно. Коли ми прибули, він тихо сказав щось на вухо Норману, і той просто з Довера надіслав кілька телеграм.

Норман відкривав перед нами всі двері, тож до пункту призначення ми добулися в рекордно короткі строки. У Лондоні на нас уже чекав поліцейський автомобіль. Усередині сиділо двоє чоловіків у штатському. Один із них передав моєму другові аркуш, на якому було щось надруковано. Пуаро зловив мій здивований погляд.

– Це список сільських лікарень на певній відстані на захід від Лондона. Я попросив передати його мені телеграмою з Довера.

Ми швидко проминули кілька лондонських вулиць і нарешті виїхали на шосе Бат-роуд. А тоді помчали по ньому далі, через містечка Гаммерсміт, Чизвік і Брентфорд. Я нарешті зрозумів, куди ми прямуємо. Через Віндзор до Ескота. Моє серце забилося частіше: та ж в Ескоті живе Деніелсова тітка! Значить, ми шукали його, а не О’Мерфі.