Уилки Коллинз - Жінка у білому (на украинском языке)

— Оперна каса! — кинув він візникові й поїхав.

Я перейшов вулицю й собі проглянув афішу. Сьогодні в опері давали «Лукрецію Борджіа». Бінокль у графових руках, його уважне переглядання афіші, його вказівка кебменові — все свідчило про те, що він намірявся опинитися в числі глядачів «Лукреції Борджіа». Я мав змогу дістати квитки для себе й свого друга в задніх рядах партеру завдяки давнім приятельським стосункам з одним із художників Оперного театру. Можливо, пощастить, і ми з супутником добре роздивимося графа — таким чином я б уже сьогодні впевнився, знає Песка свого краянина чи ні.

З цих міркувань я одразу вирішив, як мені слід провести свій вечір. Я дістав квитки, лишивши дорогою до театру записку в професоровім помешканні. О восьмій без чверті я заїхав по нього. Мій маленький друг був у святковому, дуже піднесеному настрої, із пишною квіткою в петельці та небачено великим оперним біноклем під пахвою.

— Ви готові? — спитав я.

— Вжеж-авжеж! — відгукнувся Песка.

І ми рушили до театру.

Лунали останні такти увертюри, і партер був уже заповнений публікою, коли ми з Пескою добулися до театру.

Одначе в проході, що відділяв наші ряди від крісел партеру, було просторо — саме на це я і розраховував, маючи на увазі мету свого походу на виставу. Я підійшов до бар'єру за кріслами й оглянув їх одне по одному. Тут його не було. Я пройшовся проходом назад, уздовж лівої, від сцени, частини партеру й, уважно вдивляючись в публіку, побачив його. Він займав чудове місце, дванадцяте чи чотирнадцяте від кінця в третьому ряду. Я став по прямій лінії за його спиною, на відстані кількох рядів. Песка стояв поруч мене. Професор досі ще не знав, з якою метою я запросив його до театру, й чудувався, чом ми не підійдемо ближче до сцени.

Завіса піднялась і почалась опера.

Всю першу дію ми простояли там, де стали. Граф, поглинутий музикою оркестру й тим, що діялося на сцені, ні разу не озирнувся. Жодна нотка з чарівної опери Доніцетті не уникла його слуху. А він височів над сусідами, всміхався і потішено в такт покивував своєю величезною головою. Коли глядачі, що сиділи поруч нього, починали плескати в долоні зразу ж після якоїсь арії, не дожидаючи, поки оркестр дограє заключні акорди (як це завжди робить англійська публіка), він оглядався на них із виразом співчутливого протесту й ледь підіймав руку, чемно благаючи про тишу. Прослухавши особливо витончені арії чи особливо ніжні пасажі оркестрового акомпанементу, що їх глядачі не відзначали оплесками, він здіймав свої пухкі руки, обтягнені чудово припасованими чорними лайковими рукавичками, і на знак освіченого захоплення істинного меломана ледь-ледь поплескував ними. В такі миті його тихе оксамитове: «Браво! Бра-а-а...» — розлягалося в тиші глядачевої зали, мовби мурликання величезного кота. Найближчі його сусіди, простодушні червонощокі заїжджі провінціали, що зачудовано купалися в промінні лондонської моди, починали наслідувати його приклад. І не раз того вечора черговий вибух оплесків у партері починався з м'якого поплескування рук, обтягнених чорними рукавичками. Невситиме самолюбство цієї людини жадібно впивалося цією даниною визнання його музичного верховенства над публікою. Як же він тішився! Його широке обличчя, мов плесо, знай брижилося усмішками-блищиками. Коли завмирала музика, він роззирався довкруг, безжурно задоволений собою і ближніми своїми. «Ага! Ага! Ці варвари англійці таки дещо переймають у мене! Тут, там і повсюди я, Фоско, на всіх впливаю, всіх переважаю!» Якщо обличчя людські можуть промовляти, то ось так промовляло його обличчя.

Закінчилась перша дія. Впала завіса. Публіка почала вставати зі своїх місць, роззиратися довкола. Це була хвилина, якої я вичікував. Пора було з'ясувати, чи знає його Песка.

Граф підвівся разом з усіма й почав величаво озирати ложі в бінокль. Спочатку він стояв спиною до нас, тоді поволі обернувся в наш бік, задивився на ложі над нами; кілька хвилин дивився в бінокль, а потім, опустивши його, все зорив туди неозброєним оком. Саме цю мить, коли видно було все його обличчя, я вибрав, щоб звернути на нього Песчину увагу.

— Ви знаєте отого чоловіка? — спитав я.

— Якого чоловіка, друже мій?

— Он того високого, огрядного, що стоїть обличчям до нас.

Песка звівся навшпиньки й подивився на графа.

— Ні, — відповів професор. — Того великого огрядного чоловіка я не знаю. Він відомий? Чому ви мені його показуєте?