Уилки Коллинз - Жінка у білому (на украинском языке)

Через два дні я переконався, що майор іще живий-здоровий і готовий допомогти нам. Від нього надійшов лист.

Його відповіді пояснюють, які саме запитання я ставив йому в своєму листі. Ось які він повідомив важливі факти.

По-перше, «покійний сер Персіваль Глайд із Блеквотер-Парку» ніколи не бував у Варнек-Холі. Ні сам майор, ні будь-хто з його родини не були знайомі з тим джентльменом.

По-друге, «покійний містер Філіп Ферлі з Ліммеріджа» був замолоду близьким другом і частим гостем майора Донторна. Освіживши свою пам'ять при допомозі давніх листів та інших паперів, майор міг упевнено сказати, що містер Філіп Ферлі приїжджав погостювати у Варнек-Хол у серпні 1826 року й зостався там, щоб пополювати, ще на вересень і жовтень, а потім, якщо майор не помилявся, містер Ферлі поїхав у Шотландію. Аж через багато років він знов приїжджав у Варнек-Хол, але вже з дружиною, — вони побралися незадовго до того.

Самі собою ці факти не мали особливої цінності, та коли їх розглядати у зв'язку з іншими, відомими нам із Меріан, вони підводили до простого висновку, що його неможливо було відкинути.

Знаючи, що містер Філіп Ферлі гостював у Варнек-Холі восени 1826 року, а місіс Катерік у цей самий час була там служницею, ми знали також: перше — Анна народилася в червні 1827 року; друге — вона була разюче схожа на Лору; третє— сама Лора була викапаний портрет свого батька. Містер Філіп Ферлі був свого часу одним із найвродливіших чоловіків Англії. Вдачею зовсім не схожий на свого брата Фредеріка, він був розпещеним улюбленцем світського товариства, надто жінок. Безтурботний, легковажний, чарівливий, щедрий аж до марнотратства, він легко захоплювався, не дотримувався твердих принципів і не задумувався про моральні обов'язки у стосунках із жінками. Такі були достеменні факти. Така була вдача цього чоловіка. Чи не зайве після всього цього розважати про логічний висновок, що напрошувався сам собою?

У світлі цих нових фактів лист місіс Катерік теж, хоч і всупереч бажанню авторки, підтверджував висновок, якого я дійшов. Вона згадувала місіс Ферлі як «на диво негарну жінку», що «зуміла обкрутити одного з найвродливіших чоловіків на всю Англію». Обидва ці твердження були безпідставні й неправдиві. Така жінка, якою була місіс Катерік, не могла не висловити своїх заздрісних ревнощів бодай у такій завуальованій і в'їдливій формі. Тільки заздрісними ревнощами місіс Катерік до місіс Ферлі міг я пояснити особливу зухвалість тієї фрази, котра, по суті, була зовсім зайва у її листі.

Коли вже ми згадали тут місіс Ферлі, то цілком природно постає інше питання: чи підозрювала коли-небудь місіс Ферлі, чия дитина була та маленька дівчинка, яку привели до неї в Ліммерідж?

Меріан була переконана, що її мати нічого не підозрювала. Лист місіс Ферлі, що його Меріан прочитала мені колись у Ліммеріджі, той її лист до свого чоловіка, де вона згадувала про схожість Анни з Лорою і говорила про свою симпатію до маленької незнайомки, був, звісно, написаний від щирого серця і в цілковитому невіданні фактів. Мабуть, і сам містер Філіп Ферлі знав про народження своєї дитини не більше, ніж його дружина. Ганебне ошуканство, з допомогою якого місіс Катерік вийшла заміж, потреба приховати свою ганьбу (для того й заміж виходила) змушували її обачливо мовчати. Мовчала вона, можливо, і з гордощів, — адже могла повідомити про своє становище батька майбутньої дитини.

Коли в моїй голові майнула ця думка, мені згадалися слова із Святого письма: «Гріхи батьків упадуть на голови дітей їхніх». Якби не фатальна схожість двох дочок одного батька, та злочинна змова, невинним знаряддям якої стала Анна, а невинною жертвою — Лора, ніколи не була б ви-плекана і здійснена. З якою несхибною і жахливою невблаганністю довгий ланцюг подій вів од бездумного гріха, сподіяного батьком, до безсердечної кривди, завданої його дітям!

Ці та й інші думки роїлися в моїй голові, аж поки полинули до тихого камберлендського цвинтаря, де покоїлася нині Анна Катерік. Я згадав той вечір, коли зустрівся з нею біля могили місіс Ферлі. Тоді я бачив її востаннє. Мені згадались бідні, безпомічні її руки, що обнімали надгробок, і ті втомлені, тужливі слова, які вона шепотіла до мертвих останків своєї заступниці, свого друга: «О, коли б я могла померти й спочити навіки біля вас!» Не минуло й року відтоді, як вона видихнула це своє побажання, — і як недовідомо, як страшно воно збулось! Заповітна мрія, якою вона поділилася з Лорою на березі озера, сповнилась: «О, якби мене поховали поруч вашої матінки! Якби тільки я змогла прокинутись біля неї, коли засурмить архангел і мертві воскреснуть!» Яке жахливе лиходійство, які щонайтемніші повороти на шляху до смерті привели до того, що ця вбога й нещасна здобула нарешті свій останній притулок там, де за життя вона й не сподівалась його здобути... Нехай же спочиває в тому святому спочинку, біля тієї, кого вона так любила, хай спочиває в мирі!