Марек Краєвський - Числа Харона

Попельський підійшов до вікна й визирнув. На травнику якийсь франт у кашкеті й розстебнутому жилеті опирався на лавку й співав міську баладу про бійку в шинку Цимермана. Його захоплено слухала дівчина, у якій Попельський упізнав пралю. Ще один чоловік простягся на коці й наливав пиво до склянок. Трава була густа й соковита, така сама, як на берегах потоку в маєтку графа.

Попельський обернувся до Буйка й широко всміхнувся.

— Ви маєте рацію, пане докторе, — лагідно мовив він. — Ситуація (а) має дві переваги: я повертаюся до поліції й відкриваю найважливішу таємницю людства — секрет чисел Харона, тобто таємницю смерті. Є ще дві переваги ситуації (а), отож до вашої нерівності а + с > b я додам d та в, тому отримуємо a + c + d + e>b. Пояснюю: d — це помста.

— Яка помста? За віщо? — витріщився Буйко.

— Розповім тобі про це ненависною для мене мовою — російською.

— Будь ласка, я знаю російську.

— Ну-ка, ребята, посмотрим, обосрался он, mu нет. Эта морда кирпича просит!

— «Нумо, хлопці, подивимося, обісрався він, чи ні, — тихо перекладав Буйко. — Ця пика просить цегли». Нічого не розумію...

— Ти й е не зрозумієш, а е — це п’ять тисяч злотих.

Попельський вимовив це дуже повільно. Зате наступні його рухи супроводжувалися величезним поспіхом. Коли через п’ять хвилин Едвард виходив з помешкання Буйка, той висів у своїй спальні. Із кляпом у роті й прикутий кайданками до люстри.

Над Львовом запала задушлива беззоряна ніч. Люди відчиняли вікна й глибоко вдихали повітря. На тісно забудованих вулицях вони втягували до легень гнилісний сморід підвалів і жар розпашілих за дня стін. До рота й кутиків очей лізла крихітна мошка, на вологих від поту шиях сідали кусючі комарі, із щілин у підлозі вилазили щипавки. Чоловіки розстібали мокрі сорочки, жінки безсоромно підсмикували подоли суконь, діти вешталися по кухні в пошуках води чи компоту. На балконах жужмом лежала постіль, розчахнуті вікна затуляли мокрі простирадла, а на подвір’ях за смітниками, висолопивши язики, ховалися від палючих променів сумні бездомні собаки. Мешканці вілл вдихали червневі аромати садів, сиділи на ґанках із віялами й склянками хлібного квасу, а засинали в прохолоді літніх будиночків з вікнами, затягнутими сіткою від комах.

Саме такий одноповерховий будинок знаходився біля вілли інженера Миколая Байдика. Проте всередині не було прохолодно, а на глухо зачинених вікнах замість сітки від комарів були товсті ґрати.

Власник, відомий багатій, скупар і самітник, наказав звозити сюди зі своєї фабрики бочечки із відпрацьованим мастилом, забрудненим парафіном. Він не знав, як використати нікому не потрібні відходи, але думка, аби їх вилити, викликала в нього рішучий спротив.

Нині він уперше знайшов для них застосування. Цієї ночі, на захаращеному бочечками імпровізованому складі, Байдик саме його обмірковував. Його могутні рамена, які розпирали подерту майку, зараз непорушно лежали на подряпаному ножем столі. Очі вдивлялися в тіло з туго зв’язаними вздовж тулуба руками, котре звисало зі сволока. Воно легенько погойдувалося, часом оберталося довкола власної осі, а волохата линва пронизливо рипіла. Перш ніж заткнути Буйкові рота кляпом, Байдик уважно його вислухав. Довідався все, що хотів, про роман матері з убогим математиком. Той, вимащений від голови до п’ят легкозаймистим мастилом, дивився на сірники, що лежали на столі, і розповідав дуже охоче. Про те, як одного дня прийшов до Люби Байдикової, аби здобути інформацію про Лію Кох. Повія зізналася йому, що часто користується послугами ворожки, і навіть має складений нею гороскоп. Буйко збрехав, наче Кох — його родичка, він, мовляв, непокоїться за неї й тому просить назвати дату її смерті. Пропонував гроші й говорив про свої математичні відкриття, які можна використати для ворожіння. Люба Байдикова зовсім не розгнівалася на відвідувача. Мала гарний настрій, певне, через квіти, які Буйко приніс, аби здобути її прихильність. Так, їй давно вже ніхто не дарував квітів. Спершу вона трохи передражнювалася з ним, а тоді пильно глянула на Буйка, її великі очі потемніли, і Байдикова розповіла йому про все, що дізналася з гороскопу Лії Кох. Дивилася на нього, ледь посміхаючись. Буйко зрозумів, що тепер вона ладна заради нього на все. Не обов’язково з нею навіть спати, досить було приголубити.

Інженер Байдик вдивлявся в голову математика, що звисала над бочкою мастила, і думав про материні почуття. Пригадав собі один з її нечисленних листів, заадресованих невправною рукою й надісланих до Техасу. «Я познайомилася з дуже приємним чоловіком, трохи молодшим за мене». Байдик пригадував її слова й зі спокоєм приглядався до Буйкової маківки. До великої, порослої волоссям плями, яка нагадувала італійський чобіт. «Я називаю його моєю Мишкою», — писала мати.