Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– А що ти ото про мене Іполиту Михайловичу казала? – дивуюся я. Невже, думаю, десь проколовся я? Наче ж так добре грав, що і голки не підсунеш.

– Та треба ж чимось було його зачепити. А чого не одразу бив, чому чекав? – дивується вона. А в мене від серця відлягло, бо ж думав, що старий став, коли он якась дівка викрила мене. Хоч Ізабелла зовсім не «якась». Ото була б у мене така помічниця по роботі, то які завгодно операції могли б робити!

– Чекав на тебе, щоб ти револьвер підхопила, – не визнаю я своєї слабкості.

– А ти молодець! – сміється вона. Коли я підхоплюю її за талію і в кущі! – Та ти що? Та потім! Зачекай!

– Тихо! – шепочу їй, і затихає вона, бо вже й сама чує, як копита кінські по землі б’ють. Їде хтось уночі. Ага, аж два екіпажі! Чи не поліція? Може, дізнався генерал Суботін, де я?

– Чорт! Фіма Ширман! – шепоче Ізабелла. І я справді впізнаю в пасажирі першого екіпажу свого давнього знайомого з перемотаною головою. Навпроти Фіми сидить офіціант, який обслуговував нас під час бенкету. Значить, не до Херсона він поїхав. Ось як дізналися. Промчали екіпажі, а ми ще швидше побігли.

– Мені в порт треба! – кажу їй.

– Навіщо?

– Треба!

– Давай дорогу покажу!

Невдовзі до моря вибігли. Там зупинилася вона. Ну і я.

– Порт праворуч! – каже Ізабелла.

– Дякую! – киваю я.

– Ось твоя половина, – дає мені половину пачки.

– Бери собі.

– Все? – дивується вона.

– Все, – киваю. – Я живий звідти вибрався, і на тому спасибі.

– Візьми хоч гроші, які в тебе вкрали.

– Ні, не треба, вони тобі більше потрібні. Дякую тобі, Ізабелло.

– Зачекай, – каже вона і дивиться. Уважно так. – Слухай, Мокію, а їдьмо зі мною!

– Куди?

– До Неаполя! Я тобі такі місця покажу! Їдьмо!

– Та ну як? Хто мене випустить, я ж селянин!

– Та хоч кого випускають, або гроші були! А гроші є! – трусить вона грошима. – Поїхали!

– Навіщо я тобі? Ти така дама, за тобою офіцерам упадати, куди мені? – дивуюся.

– Тю, та ти ж кращий за будь-якого офіцера! – посміхається вона мені і цілує.

І тут, чесно скажу, здригнулося серце моє. Бо от така жінка мене з собою кличе і від щирого ж серця, без усяких хитрощів!

І куди – до Італії! Штабс-капітан Мельников казав, що є країни хороші, а є Італія, яка взагалі рай Божий на землі. Він лише раз там був і забути не міг. Ізабелла! Італія! Губи її свіжі!

Не знаю, що б і було, якби не почув я, як у порту засурмив пароплав. І спала з мене омана, зробився я старий та розсудливий. Справу мені треба завершити, а потім на хутір повертатися, у землі довбатися. Рідній плодючій землі. Не для мене ані Ізабелла, ані Італія. Селюк я, і все. Маю місце своє знати і на більше не зазіхати!

– Вибач, Ізабелло, не можу з тобою поїхати, але пам’ятати тебе буду вічно, – кажу їй і цілую її. Спокійно і остаточно.

Відчуваю, що плаче вона. Та і я заплакав. Так зі сльозами й розійшлися ми. Я до порту побіг. Знайшов там яхту генерала Суботіна.

– Пана генерала, швидше! – я на яхту стрибнув, а мене ад’ютант перестрів. Не пускає, гад такий. Ну, тобто, воно-то і його зрозуміти можна, бо я ж з оселедцем, рано-вранці.

– Хто такий? – і до револьвера лізе. Якось набридло мені, що револьвери на мене виставляють, та й роздратований я був.

– А щоб тебе! – схопив я його і кинув у море, а сам до каюти. Генерала будити. А він і не спав, сидів напружений, не розумів, що зі мною сталося. Коли побачив мене, підхопився і побіг. Машина поруч чекала, поїхали ми в найближчій відділок, узяли десяток поліцейських і поїхали на лиман. Ми туди, а звідти один екіпаж їде.

– Арештувати їх! – кричу. А там поранені люди Фіми Ширмана, розповідають, що бій їм дали бунтівники. Досі відстрілюються.

Коли ми приїхали, то люди Ширмана дачу вже узяли, тільки в одній кімнаті відстрілювався Іполит Михайлович. Але як побачив, що поліція прибула, то пустив собі кулю в лоба. Ширмана і людей його арештували, так само, як і акторів усіх. До речі, Абрам з Леопольдом утекли кудись. Патлатий, який мені та Ізабеллі дошкуляв, на першому поверсі лежав. У крові весь. Не одну кулю на себе взяв. Бунтівники, вони затяті бувають. Не чекали кримінальники такого опору. У дворі два трупи лежало, у залі ще один, і на сходах. Це як не рахувати поранених. Онде і Куровський теж мертвий, і теж з кількома кулями в тілі. До останнього бився.

– Що тут відбувалося? – приголомшено спитав Суботін, мабуть, незвичний до таких картин.

– Бій цілий. Пане генерале, ідіть до підвалу і всі плівки, що там є, зберіть до одної. Та зробіть так, щоб жодна людина їх не побачила. Жодна! Свою ж справу я вважаю виконаною і відправляюся додому, – вклонився і пішов.