Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

Ото лежав я, все чекав, коли душа моя вийде з тіла і полетить на небеса, щоб чекати Страшного Суду. При смерті душа з тіла виходить, і далі вже сама. Тільки чи полетить до неба, чи така обтяжена гріхами, що на землю впаде. Ото про це думав, а потім відчув щось мокре на щоці. Рукою доторкнувся. Мокре і липке. Ще помацав – кров з вуха тече. Потом якось здогадався, що мертві кров свою не мацають. Перевернувся. Темрява. Сів. У голові гуло. Спробував підвестися. Почало нудити.

Отак і сидів. Здогадався, що Іполит Михайлович той вистрелив над вухом, а не в голову. Стріляв, щоб інших налякати. Хитрий. Думав про нього, а потім згадав, як Ізабелла спробувала мене захистити. Хто я їй? А спробувала. Хоч ризикувала. Ото давай про неї думати. Так думати, що чомусь аж розплакався я від замилування. Ліг під стіночку і уявляв її. Згодом таки підвівся, почав стіни і двері обмацувати. Але міцно все зроблено, ані шпарини. Цікаво, що ж тепер, уб’ють мене чи ні? Походив я по кімнатці цій і всівся чекати. Невідомо чого, але навряд чи хорошого. Сидів довго, потім заснув. А вночі почув, як ключ у дверях клацає. Відчинилися вони трохи.

– Мокію! Мокію! – пошепки, Ізабелли голос, який мені наче пташки з райського саду.

– Тут я, – відповідаю їй тихенько, а самого аж трясе.

– Виходь!

Вийшов. Провокації не боявся. Якби хотіли вбити, то вбили б.

– Мокію, вони тебе розстріляти хочуть, – шепоче Ізабелла.

– Ти що? – лякаюся я.

– Ага. Сама чула, як балакали. Григорій на тебе розлючений, до мене ревнує, дурень, наполіг, що вбити тебе треба.

– Тоді тікати мені потрібно.

– Потрібно. Але спочатку мені допоможи.

– У чому?

– Я теж тікати збираюся.

– То ходімо!

– А гроші?

– Гроші?

– Гроші! Мені гроші потрібні! Я без грошей не піду.

– То що ж робити?

– Гроші в Іполита Михайловича. Він з ними приїхав.

– І що?

– Допоможи взяти, а гроші ми поділимо.

– Ну ти швидка!

– Я тут уже два тижні працюю, з ким тільки спати не довелося. Мусять заплатити!

– Це точно. А де ти ключ від підвалу взяла?

– У Григорія.

– Патлатого того?

– У нього.

– А як він тобі його віддав?

– Вміти треба, – посміхається. Вона вміє.

Тихенько пішли ми з підвалу, піднялися на другий поверх, Ізабелла вказує на двері.

– Тут він.

– Добре, – кажу, а сам до виходу на балкон, який поруч.

– Ти куди?

– Двері досвідчена людина завжди замикає, а ось вікна – ні. Особливо влітку, – шепочу. Впевнений, що цей Іполит Михайлович – революціонер зі стажем, отже, двері на замок зачинив і ще стільцем припер. Такі ніколи обережності не втрачають.

Я огорожу балконну переліз і кажу Ізабеллі:

– За хвилину постукаєш йому в двері. Збреши щось.

– Добре.

Я пройшов по козирку до вікна, зачаївся. Ось Ізабелла постукала, Іполит Михайлович підхопився, світло запалив. Точно, під дверима стілець, ручку тримає, сам Іполит Михайлович при револьвері. А валізка невеличка під ліжком стоїть.

– Хто там? – питає він.

– Це я, Ізабелла.

– Чого тобі?

– Та ось якось самотньо стало.

– Іди спи!

– Я вам дещо сказати мушу! – бреше вона.

– Що? – недовірливо питає він.

– Особисто мушу сказати!

– Не дури мені голову! – дратується Іполит Михайлович.

– Мокій цей, він же не Мокій, а з поліції! – шепоче Ізабелла, і мене наче по голові вдарили. Воно, може, і від пострілу над вухом таке зі мною зробилося, а скоріше від того, що почув. Стою, як дурний. Мусив же бити цього Іполита Михайловича, прикластися раз, гроші забрати і тікати. Але як заціпило мене. Між тим, він стілець швиденько відставив, двері відчинив. Ізабелла заходить, бачить мене, дивиться здивовано.

– Чого ти чекаєш?

Іполит Михайлович озирається і теж мене бачить. Тут вже спрацювала моя звичка зі служби, що краще бити першим. Я вдарив, підхопив Іполита Михайловича, а Ізабелла його револьвер з руки вирвала, щоб на підлогу не загримотів. Поклали бунтівника в ліжко, я простирадло на смужки порвав, руки зв’язав, Ізабелла кляп із сорочки зробила, зав’язала рот. Потім схопила валізку. Відкрила. А там пачка асигнацій. Тлуста така пачка. Показує мені її.

– Тепер тікати можна!

– Ні, треба з хлопцями розплатитися, а то недобре якось. Скільки їм обіцяли?

– По сотні.

То ото «катьки» сунули ми під двері. І Леопольду, і Абраші, й тому німцю, який государя імператора зображував. Хотіли вийти, але двері всі зачинені. То я швиденько зв’язав простирадла зі спальні Ізабелли і з вікна спустив спочатку її з саквояжем, а потім вже сам зліз. Далі через паркан і місячною дорогою до Одеси. Біжимо, поспішаємо. Он вже і місто починається.