Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

Голос у мене такий, що за потреби й скло у вікнах тремтітиме. Недарма ж у церковному хорі співаю. Отець Андрій, батюшка з Капітанівки, каже, що сам архієрей, коли на храмове свято приїздив, запримітив голосище мій і до Сум запрошував, щоб співав я у кафедральному хорі. Але хутір у мене, куди там до Сум їхати.

– Зупинитися! Я наказую! – аж шипить офіцерик, а я вже до коридора виходжу. Не те щоб дуже вже хотів ворогів наживати, але тут треба одразу дати зрозуміти, як із тобою можна поводитися, а як ні. Щоб знав цей жевжик, що я йому не ванька якийсь.

– Іване Карповичу! – чую я чийсь голос, коли вже вийшов до коридора. Озираюся, бачу чоловіка років за п’ятдесят, високого, худого, у сюртуку. – Поверніться, будь ласка, – каже він своїм приємним голосом, а потім строго дивиться на того дурника, що на мене кричав. – Підполковнику, не забувайте, що ви працюєте з цивільними людьми, то будьте ввічливим!

Той ледь не луснув від хвилювання, а я аж потилицю зачесав. Бо ж таке дурне, а вже підполковник. Так і до генерала недалеко. Ні, щось не те у милому Отєчєстві відбувається, коли такі ниці люди таку кар’єру роблять.

– Прошу, – каже чоловік, який, мабуть, генерал і є, коли он підполковник так перед ним трясеться.

– Дякую, – повертаюся до номера, заходимо в дальню кімнату. Це робочий кабінет: стіл, за ним шкіряне крісло велике, а перед ним кілька стільців.

– Сідайте, – запрошує мене господар і сам не у фотель сідає, а на стілець навпроти мене. Тобто показує, що розмовлятиме зі мною не як начальник із підлеглим, а як рівний з рівним. Розумна людина, хоч і генерал. Сідаю, він дивиться мені в очі, витримує паузу.

– Вас мені порадив полковник Василевський. Пам’ятаєте такого?

– Так точно. У справах служби зустрічався з ним під час відрядження до Великого Князівства Фінляндського.

– Характеризував він вас дуже добре, тому ми й вирішили звернутися, – сказав і знову дивиться. Серйозна людина, по очах видно. – Ми просимо вас допомогти нам в одній справі.

– Та я вже ж не перший рік у відставці. І у вас же штатних агентів цілий натовп, – кажу, а сам відчуваю, як серденько затупотіло. Цікаво йому зробилося. Що за справа така?

– Натовп є, а людей потрібних немає, – зітхає генерал. – Тому звернулись до вас. Самі розумієте, якби не було гострої потреби, то не їхав би я з Петербурга до цих Ромен.

Ну, це так, Ромни не Лівадія, куди охоче їдуть.

– А що за справа?

– Треба найнятися на роботу до групи бунтівників і дізнатися про їхні плани, – каже генерал, а я навіть стримуватися не став. Бо хоч справи я люблю, але щоб до бунтівників у кубло лізти, це вже не по мені. Я розслідувати хотів, а не провокатором ставати.

– Пане генерале, я цієї каші на службі наївся, то вже вибачте. Хутір у мене, хліб треба прибирати і…

– Ми заплатимо, – каже генерал.

– Дякую, я й сам собі зароблю. Не ображайтеся, але старий я зі смертю гратися, – підводжуся я, вклоняюся і прямую до дверей.

– Йдеться про безпеку самого государя імператора! – несподівано каже генерал, і тут вже я зупиняюся. Дивлюся на нього. Він киває. І обличчя серйозне, не схоже, що жартує.

– Самого государя? – дивуюся я.

– І його родини, і всієї держави нашої, рідної Вітчизни. Надважлива справа, тримається в страшенній таємниці, ви – третя людина у всій імперії, яка про це знає. Третя! Іване Карповичу, заради государя ви мусите!

– Ну, заради государя відмовити не можу, – кажу і повертаюся до стільця. І царя нашого я поважаю, але ще більше знаю, що не треба серйозних людей дражнити до краю. Ось приїхали аж сюди, плани на мене мали, то краще не розчаровувати, бо що-що, а життя мені спаскудити вони зможуть.

– Дякую, Іване Карповичу, Іполит Всеволодович казав, що ви справжній патріот, – генерал помітно зрадів. – Отже, згоду отримано, тепер деталі. Бунтівники дали об’яву, що набирають людей на роботу. Вам треба на ту роботу потрапити і подивитися, що там вони готують. Не думаю, що це довго триватиме, тиждень-два, не більше. Зараз їдемо до Києва, а звідти до Одеси.

– Навіщо до Одеси? – кривлюся я.

– Бунтівники саме там людей набирають.

– До Одеси мені не можна, – хитаю я головою.

– Чому це?

– Бо був у мене у справах служби конфлікт з одеськими кримінальниками.

– Та коли це було!

– Давненько, але думаю, що запам’ятали вони мене.

– Іване Карповичу, треба до Одеси.

– Там же свої агенти.

– Місцевим ми не довіряємо, бо підозрюємо, що там зрадник є. Агентів з Києва та інших міст уже шість разів надсилали, і жодного результату – відсіювали їх бунтівники. Потрібна нам людина дуже досвідчена, щоб обдурити негідників. То на вас уся надія. Може, вас есери не помітять.