Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Куди ми? – питає вона.

– До Сум. У Ромнах вам буде небезпечно, бо вас могли запам’ятати.

Далі їдемо мовчки. Ніч, мороз, тиша, місяць освітлює нам шлях.

– Чому ви врятували мене, Іване Карповичу? – несподівано питає вона.

– Я вже казав.

– Щоб не допустити гріха? Щось не дуже переконливо звучить.

– Але це так.

– Ви такий побожний? Чи це черговий концерт на кшталт того, що влаштував Володимир, який удавав давньохристиянського мученика?

– Не знаю, наскільки я побожний. Але я служива людина. Я бачив багато смертей за своє життя, до деяких був навіть причетний. Я ніколи не вбивав без крайньої необхідності і поза справами служби. Але все одно накопичилося дуже багато крові і трупів. То коли я зрозумів, що можу стати свідком ще одного вбивства, вирішив утрутитися.

– Ви служивий? І де ви служили?

– У київській охранці.

– Чорт забирай! – вона аж підстрибує. Потім сміється. – І ви рятуєте мене, бунтівницю та вбивцю жандармів і офіцерів? Чи ви хочете здати мене як трофей?

– Я у відставці, мене не цікавлять трофеї.

– Але чому ви допомагаєте мені?

Я мовчу. Зітхаю.

– Розумієте, Олено… Якось жила одна дівчина. І якось вона припустилася помилки. Навіть не помилки, просто вона була молода та невинна, дозволила звабити себе. Завагітніла. Її вигнали з дому рідні батьки, які вважали, що ця покритка їх зганьбила. Дівчина, ще вагітна, пішла блукати по чужих кутках. І ніхто, зовсім ніхто не допомагав їй. Ані справою, ані словом. Її ображали і дурили, перетворювали її життя на пекло. Так тривало до народження дитини, і так тривало після. Ніхто їй не допомагав. І невдовзі вона померла, залишивши сирітку. Яка пам’ятала лише одне – безпорадний плач рідної мами. Згодом сирітка виросла, але жіночий плач завжди діяв і примушував допомагати. Як ніхто і ніколи не допомагав його матері.

Олена мовчить. Мовчу і я. Їдемо серед ночі. Їдемо довго.

– А звідки ви знаєте, що я вас не обдурю? Не повернуся до бунтівників?

– Я не знаю. І обдурите ви не мене, а Господа. Бо він послав мене, і він врятував вас від наглої смерті. А далі вже ви самі будете вирішувати, до чого було це диво, – кажу тихо і наганяю коня.

Далі мовчимо. Кожен думає про щось своє. Потім Олена засинає, вкрившись кожухом і притиснувшись до мене. Я наганяю коня. Вже у Сумах купую їй квиток до Харкова.

– Звідти багато потягів, їдьте до Одеси, а там купіть собі документи та сідайте на пароплав, – кажу їй. Ми стоїмо на пероні. На нас здивовано дивляться. Ну, а як же, така витончена, гарненька дама у супроводі якогось мужика, з яким поводиться, наче він їй рівня. – Ось гроші. Будьте обережні, в Одесі легко дурять. Я поклав у ридикюль ваш браунінг. Але не використовуйте його без крайньої потреби.

На її очах з’являються сльози. Прибуває потяг. Вона підходить до мене і несподівано цілує, чим викликає справжній фурор. Пані цілує мужика!

– Дякую! – шепоче вона.

– На славу Божу.

Я допомагаю її зайти до вагона і йду. Відчуваю, що дуже заморився, то одразу не їду додому, а знімаю кімнату в дешевенькому готелі і вкладаюся спати. Потім повертаю коня Боротянському, а ніж Маєвському. Граф із зацікавленням дивиться на мене.

– Навіщо вам був потрібен ніж? Якась чергова історія? Розкажіте!

Я щось брешу у відповідь, а сам думаю, що зможу довіритися тільки паперу. Граф їде, а я сідаю за стіл і думаю, як би назвати цю історію. Виводжу своїм кругленьким почерком людини, звиклої писати доповіді: «Зухвале пограбування потяга» – і починаю описувати все, що бачив і чув.

літку люблю я спати на вулиці, а не в хаті, дихати свіжим повітрям, насолоджуватися прохолодою. Воно-то, звісно, комарі налітають, але я замовив поштою сітку дрібну, яку мандрівники використовують у подорожах дикими краями, то тепер недосяжний до комарів, як Його Величність для бунтівників. Дзижчать кровопивці за сіткою, жадають крові православної десь на віддаленні, а вкусити не вкусять. Сітку я натягнув у садку, під двома яблунями. Над сіткою ще навіс зробив, щоб і яблука стиглі не гепали, і дощ не турбував. Під сіткою в мене дерев’яні піддони, на них сіна пахучого копа, зверху ряденце чистеньке і кожух, бо вранці прохолодно стає, і тут уже приємно вкритися, угрітися, як у Бога за пазухою.

Хутір мій від людей далеко, у степах, але шлях неподалік проходить. Шляхом тим різні люди ходять, є серед них і на майно чуже ласі, то сплю я на дворі не сам, а під охороною двох песиків – Одновуха і Чорного. Кожен з них мені по пояс, вовка легко придушить та й людину не відпустить. Відтоді, як у мене коней вкрали, завів я собачок. Оце вони кумпанію мені складають у садку. З ними спокійно можна спати, бо жодна зараза не підійде непомітно.