Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

Я увійшов до кімнати. Боротянський вирячився на мене. І очима, і револьвером. Але револьвер був і в мене.

– Краще не треба, – сказав я.

– Ви? – він здивувався. – Іван Карпович? – О, навіть упізнав! І запам’ятав, як мене звуть. – Що ви тут робите?

– Рятую. Двох людей одразу. Одну від наглої смерті, іншого – від страшного гріха.

– Як ви потрапили до мене в будинок?

– Тихенько вийняв вікно.

– Чому ви прийшли сюди?

– Бо здогадався, що бунтівники ховаються саме у вас.

– Як ви здогадалися?

– Ваша дивна поведінка при зустрічі. Хусткою ви постійно прикривали губи і дуже кахикали, наче справді хворий. Але чомусь вийшли до нас у капцях на босу ногу й легкому халаті. Якось дивно. А потім я довідався, що ви збиралися купувати Чорний гай. А раз так, то мали поїхати подивитися ліс. Ось чому там опинився хтось на санях. Хоча людина нападників чекала за кілька верст далі.

– Але це міг бути мужик із села!

– Мужик би втік, щойно почув постріли. Ні, хтось цікавий, хто вирішив дізнатися, що відбувається. Це могли бути тільки ви, бо ж від вашого будинку взимку є прямий шлях до Чорного гаю. Шлях повз дороги та села, шлях, яким можна непомітно проїхати. Цього було цілком достатньо.

– Чому ви приїхали саме зараз, а не раніше?

– Бо сидів у холодній. Пану губернатору не сподобалася моя правда. Але як тільки мене звільнили, я побіг до вас. Добре, що встиг врятувати хоч її, – киваю на Олену. Намагаюся не дивитися на неї, бо вона занадто гарна. Краса розслабляє, а зараз не час для цього.

– Вона – вбивця.

– Вона вирішила виправитися.

– Ви вірите їй?

– Людині можна і не вірити, але в людину вірити треба, – кажу я вислів, який запам’ятав ще з роботи у конторі. Один панотець мене повчав.

– Ну, добре. І що ви пропонуєте? – Боротянський дивиться на мене.

– Ви дасте їй кілька сотень рублів, щоб їй вистачило на нові документи і квиток за кордон. Вона виїде з Росії і зникне з вашого життя назавжди.

– Ви вірите в це? Хіба вона не повернеться помститися за свого коханого?

– Те кохання вже у минулому. І ви це прекрасно знаєте.

Він замислюється. Ми тримаємо один одного на прицілі, потім Боротянський опускає свій револьвер.

– Чорт забирай, а ось вас я не врахував, – він розгублено крутить головою.

– Ніхто не може врахувати все і всіх.

– А навіщо вона вам? Чи, може, ви й самі закохалися, Іване Карповичу? – Володимир прискіпливо дивиться мені в очі. Я посміхаюся.

– Я простий мужик, куди мені задивлятися на таку витончену пані.

– Ви б могли втекти з нею.

– Щоб бути її візником десь у Парижі чи Лондоні? Ні, дякую.

– Тоді навіщо ви втрутилися?

– Я вже сказав: щоб запобігти біді та гріху.

– І ви хочете, щоб я в це повірив?

– Мені байдуже, – чесно кажу я.

Боротянський і далі дивиться мені в очі, дивиться довго. Я не відводжу погляд.

– Я так розумію, що приводу для торгу немає, – нарешті каже він.

– Жодного, – киваю я.

– Добре, тоді забирайте її, – він вказує на Олену.

– Гроші на дорогу, – нагадую Боротянському.

– Чому я мушу їх давати?

– Бо так дешевше покінчити з цим. – Логіку грошей він мусить розуміти. Так, всміхається, відраховує гроші. Я ножем ріжу мотузку і звільняю Олену. Слідкую за Боротянським, не довіряю йому. Олена підходить до тіл убитих товаришів. Присідає біля Сашка. Дивиться.

– Що ви зробите з тілом? – питає у Боротянського.

– Не знаю, я ще не вирішив. Що б ви порадили, Іване Карповичу?

– Тут теж два варіанти. Або тихенько поховати і забути, або викликати поліцію і роздмухати справу, ставши героєм для одних і негідником для інших.

– І що краще?

– То вам вирішувати, Володимире.

Він замислюється.

– Я не хочу цієї слави, – нарешті каже Боротянський. – Обійдуся без поліції.

– Ви поховаєте їх по-людськи? – киває Олена на тіла.

– Так, – обіцяє він. – Після того, як ви поїдете. До речі, думаю, що негоже відпускати жінку вночі саму. Так, Іване Карповичу?

– Я довезу пані до станції, – обіцяю я. – Сани мусять бути десь неподалік. Ви ж не проти, що я їх використаю?

– Ні.

– Тоді до побачення.

Ми тиснемо один одному руку. Але револьвер я тримаю напоготові. Виходимо з жінкою, поспішаємо за двір. Боротянський не дурень, щоб ризикувати і намагатися полювати на нас, але всяке може трапитися з людиною. Ось ця Олена, запекла бунтівниця, несподівано вирішила покинути справу революції. Хто такого міг очікувати?

Знаходимо сани та коня, всідаємося і їдемо.