Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

Боротянський задоволено сміється.

– І що тепер? – питає вона приречено.

– Насправді є кілька варіантів, – посміхається Володимир. – Я вільний обирати будь-який з них. Отже, я міг би стати павуком, який запопав чарівну муху. Під будинком є великий підвал, де я міг би тримати вас, наче наложницю, і пити досхочу солодке вино вашого пречудового тіла.

– У селі чули постріли, – хрипко каже Олена.

– Навряд чи. Я ж навмисно зробив засідку всередині будинку. То в селі не почули. А як і почули, я завжди можу сказати, що відганяв вовків від конюшні.

– Який другий варіант? – вона спокійна, і це викликає повагу. Вона безпорадна перед цим негідником, але тримає себе у руках.

– Другий варіант – я вбиваю вас. Не з рушниці, бо я не хочу бути вбивцею жінки, нехай і революціонерки. Я застрелю вас із револьвера ваших спільників. Мабуть, із Сашкового – здається, вам так буде приємніше. А потім викличу поліцію. І розповім, як злочинці напали на мене і я мусив убити їх, щоб врятуватися. А вас застрелили випадково ваші ж поплічники. Так я стану героєм, отримаю орден та пошану.

– А якщо поліція спитає, де ми переховувалися скільки днів? І як опинилися у вас?

– Поліція нічого не питатиме, повірте мені. Вони будуть такі задоволені знахідкою злочинців, що й не подумають розслідувати якісь дрібниці. Переможців не судять, ви ж знаєте.

– Що ще?

– Більше нічого. Варіанти лише два.

– А такого, щоб відпустити мене, немає?

– На жаль, ні. Вибачте, – він сміється, робить паузу, чекає її слів.

– То який ти обираєш? – питає вона.

– Звісно, коли я дивлюся на вас, на вашу красу та розум, я хочу зупинитися на першому варіанті. Але я ж розумію, що це гріх та блуд. Це проти Бога і проти закону. Отже – другий.

– Хіба вбивати – це по-Божому?

– Будемо вважати, що я просто чинитиму правосуддя. Ви ж убили багатьох людей, а ось тепер будете покарані.

– А почекати трохи і побачити мене в зашморгу ви не хочете?

– Ні. Бо вийде, що я віддав даму на смерть. Виглядатиме не дуже красиво. До того ж, буде довгий суд, частина газет стане на ваш бік, приїдуть красномовні адвокати, які почнуть вас захищати і таврувати мене як одного з псів режиму. Потім у Петербурзі подумають і змінять вам зашморг на каторгу, а мені почнуть приходити листи з прокльонами, мовляв, я винен у тому, що ви будете в Сибіру. А ви ще вирішите помститися. Навіщо мені все це?

Я чую клацання. Це зведений курок револьвера.

– Олено, я справді дуже щасливий, що зустрів вас. Ви незабутня жінка, і я пишаюся знайомством з вами. Ви знали, на що йшли, тож не думаю, що смерть зараз буде для вас несподіванкою. Отже, прощавайте, Олено, був радий знайомству з вами. Зараз, якщо хочете, можете сказати своє останнє слово.

Вона сміється. Спокійно, наче не стоїть на межі смерті.

– Що? – дивується Боротянський.

– Дайте мені хвилину і помовчіть, – каже Олена.

– Хвилину? Навіщо?

– Я хочу уявити свою мрію.

– Мрію? Яку мрію?

– Куди б я хотіла потрапити, якби відійшла від справ.

– І куди?

– Не ваше діло.

– Ну, все ж, цікаво.

– А мені ні, мовчіть, – відрізає Олена.

– Але… – починає, було, Боротянський, а потім сміється. – Я зрозумів. Це ви хотіли зачепити мою цікавість. Зобразили таємницю, яку мені б хотілося дізнатися, і потім спробували б на цьому зіграти. Але дарма. Мене важко обдурити. То вигадуйте свою останню мрію, у вас є хвилина.

Тиша. Я рахую секунди. Не знаю, можливо він лише лякав, цей Боротянський. Можливо. Але я мусив втрутитися. Я не міг дозволити вбити зв’язану жінку. Це проти моїх правил. Так не можна. Так, вона злочинниця, але нехай відповідає за свої злочини сама. А це – моя справа, я не хочу ставати співучасником вбивства, нехай про мою участь ніхто і не дізнається. І…

Секунди летіли швидко, і в будь-який мент міг пролунати постріл. Я гучно кахикнув. Це кахикання пролунало як залп артилерійської батареї, таке воно було несподіване.

– Хто тут? – по голосу було чутно, що Боротянський дуже злякався. Не чекав. Він усе прорахував, окрім свідка за стіною.

– Ви не можете вбити її, – я сказав це і перекотився від дірки у дверях. Все ж таки я досвідчений філер, я розумів, що граюся з вогнем, а ще почув, як револьвер цокнув на столі.

– Обережно! – закричала Олена, і майже одразу пролунав постріл. Рушниця, з обох стволів.

Жакани пробили двері, товсті дерев’яні двері. Дірка, у яку міг би пролізти кулак. А зараз крізь неї падало світло з кабінету. Якби я залишився лежати там, то був би вбитий. Але я стояв за стіною. Вдарив з усієї сили ногою, і двері з хрускотом відчинилися.