Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

Ото лежу я, тільки голова стирчить з перин, слухаю. Коли чую, постукали у вікно. Боротянський підхопився, побіг. Відчинив двері, запустив когось.

– Олено! Ви прийшли! Олено, ви повірили мені! Олено, ви покинули тих бунтівників! Олено, кохання моє! – гарячково шепоче Боротянський.

– Володимире, нам треба тікати, – чую я жіночий голос. Тільки голос, я ж її не бачу, але вже по голосу розумію, що то за жінка, якої вдачі.

– Так, так! Зараз беру гроші, й ми втечемо звідси назавжди! Куди б ви хотіли поїхати, душе моя?

– Помріємо потім, а спочатку нам потрібні гроші.

– Так! Так! Зараз!

Каже Боротянський, чую, як клацає щось металеве. Невже він став зовсім дурний, невже не відчуває, що зараз обшустають його, наче дитину, варто тільки йому відкрити сейф?

– Олено, ось тут все! Двадцять дві тисячі! Я збирав їх, щоб купити Чорний гай! Але тепер це наш порятунок! Олено, я кохаю вас! Господи, ви ж промінь світла в темряві, у якій я жив цілі роки! Олено, як я кохаю вас! Господи, який я щасливий!

Чутно, як Боротянський плаче, а я тільки головою кручу. Бо от на що був його благородь штабс-капітан Мельников довбограй у питаннях кохання-махання, але й він таких дурниць не верз.

– Володимире, припиніть, – тихо каже Олена, і голос її стає чомусь бляклим та слабким.

– Ні! Ні! Я співаю вам осанну і буду співати! Ви моє кохання, моя крулева, світло мого життя! Олена, мій янгол небесний…

– Я прийшла, щоб убити вас, – каже вона, і я аж сіпаюся, що там казати про Володимира.

– Що? – каже він здивовано. Уявляю, як очі вирячив від здивування.

– Обдурити, заморочити голову, примусити відкрити сейф, забрати гроші, а потім утекти.

– Куди?

– До спільників. Вони чекають на мене на санях тут неподалік.

– Що ви таке кажете, Олено?

– Правду.

– Ви… ви… ви… що відбувається? Ви брехали мені, коли казали, що хочете, щоб я вас урятував?

– Ні. Не брехала. Я справді хочу вийти з гри. І тому кажу вам правду. Я сказала своїм спільникам, Євгенові та Сашку, що обдурю вас, заберу гроші і повернуся. Але я прийшла до вас, щоб утекти разом із вами.

– Нічого не розумію! – каже Боротянський, і тут я з ним згоден, бо сам лежу в перинах, а знаки питання мозок деруть.

– Я справді вирішила вийти з гри. Я заморилася. Вісім років я роблю революцію. Нескінченна втеча, переховування, нерви, заробляння грошей для партії. Цьому кінця-краю не видно, а я заморилася. Я бачу, як моє життя просипається, наче пісок крізь пальці. Я не хочу більше бігати. Я хочу зупинитися. Десь далеко звідси, де б мене не шукали. На березі моря, в теплі, бо я достатньо намерзлася. Я довго відганяла від себе ці думки, я ж так вірила у революцію. Але зараз відчуваю, що більше не можу. Тому й вирішила пристати на вашу пропозицію.

– І що нам робити? – ошелешено питає Володимир.

– Хлопці чекають знизу пагорба, на зворотньому боці від села. А ми підемо до села, наймемо інші сани й поїдемо до Ромен. Сядемо на перший-ліпший потяг, і нас не наздоженуть. Хлопці впевнені в мені і не швидко здогадаються, що я могла зрадити. Коли ж зрозуміють, то нас уже не здоженеш.

Тиша. Я чую, як гупає моє серце. Усяке бачив, усяке чув, але ось таке! Наче роман якийсь, про які їх благородь штабс-капітан Мельников любили розповідати.

– Володимире? Ви передумали? – питає вона, і голос її бринить відчаєм.

– Ні, що ви, Олено! Як я міг передумати! Я ж кохаю вас! Як тільки я побачив вас, моє серце затремтіло від великої радості і…

– Нам треба йти, чим швидше, тим краще, – каже вона, і голос її трохи пом’якшується. Може, вона бреше? Хоче вивести панича на вулицю, до спільників? Але навіщо? Револьвер з нею, Боротянський уже відчинив сейф і дістав гроші, достатньо просто взяти їх і піти. Невже вона каже правду і таки зморилася? Може, правий був Євген, що розчарована в коханні жінка здатна на все?

– Так, мила, так. Але спочатку дозволь поцілувати тебе. Я марив про це всі дні. Про твої губи! Олено, ти нестерпно гарна!

Тиша у якій ледь чутно якесь шарудіння. А потім удар. Я впізнав звук. Так б’ється горщик чи ваза об голову. І глухий удар. Так падає на підлогу непритомне тіло. Киваю головою. Ну, ось тепер нарешті все з’ясувалося! Бунтівниця обдурила його. Не знаю, навіщо їй було брехати про своє рішення вийти зі справи. Може, просто хотіла погратися, як кіт грається з приреченою мишкою. Це іноді буває у бунтівників. Мабуть, така відплата за нервове життя поза законом. Та й ця Олена, вона не проста жінка. Ач яку виставу влаштувала! А я вже повірив, що правду каже! І справді бісова баба! Від таких треба триматися подалі, бо обдурить легко!