Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Не дуже. Але партії потрібні гроші.

– Гроші будуть.

Я чую, як Євген запрягає коня у сани. Сашко стоїть поруч. Мене від них відділяє тонка стінка.

– Слухай, а як це тобі вдається? – якось роздратовано питає Євген.

– Що саме? – дивується Сашко.

– Не помічати Олену. Вона будь-кого може звабити, це перевірено купу разів. Але не тебе. А вона ж закохана в тебе!

– Дурниці! – чомусь дратується і Сашко.

– Закохана. Це вже повір. Жодних сумнівів. Я на цьому знаюся.

– Ми – революціонери, і ми мусимо бути вищі за якісь ниці почуття!

– Кохання такої жінки – нице почуття?

– Немає ніякого кохання, Євгене! Є хіть, просто хіть, яку віковічні забобони одягали в ошатне вбрання. Але це хіть і більше нічого! Хіть відволікає і робить слабким, а ми мусимо бути зосередженими та сильними, щоб перемогти! – Сашко починає кахикати. Здається, він досі слабкий.

– Сашко, називай це як хочеш, вбранням, придурюванням чи як завгодно. Але ось що я тобі скажу: закохана жінка здатна на все, – тихо і переконливо каже Євген. – Вона може робити дива, вона нічого не боїться, вона, як той скандинавський берсеркер. Який іде до мети, нічого не боячись. Її не зупинить жодна перешкода. Так ось, жінка, ображена в коханні, теж здатна багато на що, і я не хочу, щоб ми через це постраждали.

– Євгене, ти ж знаєш товариша Олену. Вона вища за всі ці тілесні витребеньки. Вона відданий боєць революції і жодного разу не дала приводу в цьому сумніватися. Не смій казати про неї щось погане і сам будь вищим тваринних хвилювань, – каже тихо Сашко.

– Так, ти правий. Відійди трохи.

Чую, як Євген виводить коня у двір. Грюкають двері. Я обережно виглядаю, бачу, як хтось третій сідає у сани. Їдуть. Стою. Потім крадуся до вікна у покинутій частині будинку. Якщо у житловій частині вікна заґратовані, то тут просто забиті дошками. Підважую одну графовим ножем. Потроху розхитую. Руки мерзнуть, бо на вулиці морозяно. Але от висмикнув першу дошку. Друга пішла легше. Далі тихенько виймаю скло. У нежитловій частині вікна в одне скло. Ось я вже всередині будинку. Тут пахне мишами. Скло поставив на місце. Зняв чоботи і в самих шкарпетках холодною підлогою пішов до обжитої половини. Ось тут мусить бути кабінет, де світло горіло, як я бачив із двору. До кабінету є двері, але вони зачинені, не відчиниш. Мацаю пальцями біля підлоги. Так і думав, щілина між підлогою і дверима забита ганчірками, щоб холод не ліз. Тихенько ножем роблю дірочку. Ось уже світло видно, коли гупає щось поруч.

– Кляті миші! – кричить хтось за дверима, і я пізнаю голос пана Боротянського, який, мабуть, чоботом кинув чи чимось іншим. – Треба отрути купити.

Я кілька хвилин не рухаюся, потім починаю обережно нишпорити кімнатами. В одній знаходжу шафу, відчиняю її. А там ціла купа перин. Прілі, зляглися, але радію й такому. Беру кілька і повертаюся до дірочки під дверима. Там взуваюся, одну з перин кидаю на підлогу, лягаю, іншою вкриваюся, припадаю вухом до отвору, прислухаюся, що там у кабінеті. Чую, як Боротянський щось шепоче.

– Яка жінка! Олено! Яка жінка! Я мушу врятувати вас! Мушу! Покину все, тільки щоб бути з вами! Врятувати вас від наглої смерті! Олено! – панич шепоче, плаче, стукає кулаком по столу. Потім чутно, як щось наливає, п’є і крекче, наче після горілки. – Олено! Я вас кохаю! Оленочко! Ваші губи! Ваші перса! Олено!

Ото так стогне і шепоче десь із півгодини, наче в лихоманці, освідчується в коханні, обіцяє нове і прекрасне життя, каже, що готовий покинути все на світі заради неї.

– Гроші будуть! У мене є дещо в сейфі! Цього вистачить, щоб виїхати за кордон. А потім продам маєток! За нього дадуть хорошу ціну! Олено, будь-яка ціна замала для вас! Мені відрізали мізинець, але я тільки сильніше покохав вас! Нехай би відрізали і вухо, аби ви були зі мною!

Ото балакає і щось робить, таке враження, наче папір рве. Рве і рве, далі марить. Я аж здивувався. Бо ж чув про цього Боротянського, що ще той ділок, умів справи вести, копійки рахувати та тисячі заробляти, а тут он таке верзе, про кохання якесь, про те, що покине все і поїде за дівкою, яку поліція розшукує і зашморг по ній плаче. Ну хіба не дурниці? Нехай би якийсь звичайний панич, що з жиру біситься, начитався поганих книжок та одурів від неробства, а цей же – розумна людина – і ось на тобі. Шепоче, крекче, наче божевільний. Може, й справді по голові дуже вдарили нападники? Голова – це така штука, що дивно все може бути. Ось у нас у конторі був філер Федот. Філер як філер, задніх не пас, але і вперед не виривався, справу знав і місце своє знав, товариська людина, любив посидіти за графинчиком, побалакати. А якось біг він за бунтівником, стрибнув на трамвай, а там сходинка слизька, обірвався і гепнувся. Та так невдало, що головою настромився на стовпчик. Кажуть, що пальці на чотири в голову той стовпчик увійшов, наче ніж у кавун. Федота у лікарню доправили, там усі дивувалися, що живий досі, а ще більше дивувалися, що вижив. Бо ж казали, що лікарі ледь не ложками ушкоджений мозок із розбитої голови вибирали. Три місяці Федот у лікарні лежав, потім повернувся на службу. Такий самий, як і був. Волосся відросло, шрами прикрило, так ніколи й не скажеш, що з людиною було. Тільки от зробився Федот жадібним. Такий скес, що хай Бог милує. За копійку вдавиться. З нами ходити до трактирів перестав, візників не наймав, усе пішки бігав. А потім раз купив пиріжків з лівером, найдешевших, якими і собаки гидували, з’їв та отруївся. Воно б лікаря викликати, але лікар грошей коштує, то заборонив Федот господарці квартирній лікаря викликати. І помер. Перед тим обдристався в ліжку. А коли ховали його, то виявилося, що в матраці сховано було у нього кілька сотень рублів. Назбирав після травми. То всяке може бути, якщо людину по голові вдарити.