Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Ні, дякую, мені ще до Боротянки треба.

– І туди можу доправити.

– Відпочивай, Петре, мабуть же, намерзся за день на базарі.

– Намерзся, але виторг зігріває, – посміхається візник.

– Добре вторгував?

– Та непогано.

– На морозі сало завжди йде.

– Аж біжить, Іване Карповичу, аж біжить!

Подякував я Петрові й пішов до Боротянки. У тому, що саме там переховувалися бунтівники, був упевнений. Сподівався, що й досі там, а не поїхали. Так поспішав, що аж побіг. Прибіг до села, вже темно було, з дороги звернув і почав дертися на пагорб, на якому панський будинок стоїть. Заходив із боку господарського двору, бо хоч сутеніло вже, але на снігу здалеку видно. Обережно підійшов, переліз через паркан. Хотів пройти далі до будинку, коли двері з будинку грюкнули. Я швиденько до сінника, там сховався і принишк. Коли чую, голоси. Чоловічі. Балакають, як освічені.

– Куди ми їдемо? – питає один слабким голосом. Такий у поранених буває.

– До Сум. А звідти вже на Москву, – каже інший, голосом рішучим та впевненим.

– А гроші? Валіза з грошима! Їх же не знайшли!

– Не повідомляють, що знайшли. Але могли знайти і тихо поділити. Та як би там не було, повертатися за ними зараз небезпечно. До того ж, позавчора була заметіль. Де ми їх будемо шукати?

– Кроків п’ятдесят від гаю! Я пам’ятаю!

– Ти був поранений і непритомнів.

– Але те місце я добре запам’ятав! На прямій між ялинкою, в яку блискавка влучила, і старою грушею на узліссі! Десь п’ятдесят кроків, – гарячкувато каже чоловік. Мабуть, це той, білявий нападник, якого поранили, бо голос досі слабкий.

– Сашко, немає про що балакати! – каже інший нападник, чорнявий.

– Як немає! Партії потрібні гроші! Повернутися без грошей – провалити операцію! – бідкається поранений.

– Ми повернемося з грошима!

– Яким чином?

– У цього панича вдома є сейф. Там кілька десятків тисяч рублів асигнаціями. Він збирав гроші на купівлю лісу.

– Євгене, то чому ми не забрали гроші!

– Тому що сейф зачинений!

– Треба було примусити панича відчинити!

– Ти ж бачиш, що він пришелепуватий!

– Револьвера бояться всі!

– Але не цей. Я відрізав йому мізинець! Не просто відрізав, а по шматочку, щоб залякати. А він так і не сказав код! Співав псалми і бився головою об підлогу, шепотів, що він мученик в ім’я Христа і готовий прийняти смерть мученицьку.

– Він бреше!

– Та бозна. Я повторив на ньому фокус із револьвером. Показав, що там є набої, засунув ствол у рот, щоб він бачив, як я натискаю на гачок. І натиснув. Він не знав, що я підмінив револьвер. Він думав, що я уб’ю його. Але так нічого і не сказав, тільки плакав і шепотів молитви.

– Дивно, паничі зазвичай не релігійні.

– Так, дивно. Може, я занадто сильно дав йому по голові, коли застрибував у сани, то панич і дуріє. Але ж ти сам бачив, що кричить, пророкує нам страшний суд і бажає вмерти мучеником.

– Треба було вбити його і висадити сейф бомбою.

– Сашко, пам’ятаєте, як есери грабували пароплав на Чорному морі? Висадили бомбою сейф і отримали купку попелу замість грошей. Якби в сейфі було золото, то нехай, але паперові купюри просто згорять! До того ж, вибух неодмінно викличе підозру. А нам необхідно діяти тихо.

– Тоді треба катувати цього покидька, цього експлуататора, який п’є народну кров, різати його на шматки. Все б розповів!

– А я і різав, по шматочку. Він верещав як свиня, але так і не сказав код.

– Треба було продовжувати!

– Олена заборонила. Ти ж знаєш, вона не любить цього.

– Але партії потрібні гроші!

– Гроші будуть. Цим вона займається.

– Тобто? Євгене, про що ти кажеш?

– Той панич, він зовсім здурів, він же переконував нас здатися.

– Ага, я чув.

– А тепер хоче врятувати Олену.

– Що значить «врятувати»?

– Здається, цей телепень у неї закохався. Ну, це справа нехитра, в неї всі закохуються. Вона йому пояснювала, що вбила не одного шпика, то їй шлях лише на шибеницю. А цей дурник запропонував їй втекти разом з ним.

– Втекти? Куди?

– До Європи. Вона переконала, що не може залишатися в Росії, має тільки втекти звідси подалі, щоб врятуватися. І цей клоун погодився. Сказав, що готовий покинути все заради неї, бо жити без неї не може.

– Ідіот! – ледь чутно зітхає поранений.

– Ну, Олена може хоч кому голову задурити. Це тільки ти не помічаєш її чар, – чомусь дратується Євген, той, що з рішучим голосом.

– Що ти маєш на увазі? – дивується Сашко, поранений.

– Байдуже. Зараз ми поїдемо. Потім Олена повернеться до панича. Скаже, що втекла від нас і хоче поїхати з ним на край світу. Панич відкриє сейф, візьме гроші, щоб тікати до Європи. Тоді Олена пристрелить його, забере все, наздожене нас, і ми спокійно повернемося. Не з порожніми руками, а з поповненням партійної каси! Пости з доріг уже зняті, вранці будемо в Сумах, там сядемо на перший-ліпший потяг – і до Москви. Гарний план?