Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Директора? Директор – це добре, – радію я. Стукаю.

– Так, – відповідають з-за дверей.

Я розганяюся і виламую їх плечем. Бачу якогось чоловіка, що сидить за столом серед стосів грошей та аркушів паперу. Помічаю рух чоловіка.

– Тільки рипнись, – кажу йому і цілюся в нього. Він неквапливо піднімає руки. В його очах переляк.

– Ви хто такий? – питає він.

– Оце директор? – питаю в Уляни Гаврилівни. Вона киває. – Добре.

Беру його, приставляю револьвер до шиї.

– Смикнешся – пристрелю.

– Не треба.

– Тоді ходімо.

Ми йдемо до виходу. Охоронці, коли бачать нас, то хапаються за револьвери, але директор наказує пропустити нас. Забираю плащ одного з охоронців, щоб не дуже привертати увагу до себе на вулиці.

– Поверніть мій револьвер, тільки спокійно.

Мені повертають зброю. Виходимо на вулицю, зупиняю візника, сідаємо з директором, їдемо.

– Відпустіть мене. І я забуду цей випадок, – шепоче він.

– Відпущу. Але якщо дізнаюся, що хтось мене шукатиме, то пристрелю.

– Ніхто не шукатиме, – запевняє директор.

– Дайте свій гаманець, – забираю всі його гроші й за кілька кварталів висаджую. Потім змінюю кількох візників, на одному їду аж за місто. Там підсідаємо до потяга, що їде на південь. Лише у окремому купе Уляна Гаврилівна починають плакати.

– Вибачте, вибачте мене Іване Карповичу. Це через мене все!

– Припини. Ми виплуталися – і добре.

– Яка я дурна, Іване Карповичу, яка дурна! – бідкається бідолашна.

– Уляно Гаврилівно, заспокойтеся. Кожна людина робить помилки, головне їх не повторювати.

– Ні, більше ніколи! Ні!

Зранку ми в Харкові. Там затримуюся на кілька днів, ходжу до лікарів. Мені обробляють рани і ремонтують зуби. Уляна Гаврилівна дуже хвилюється, по кілька разів на день просить вибачення за те, що наробила.

– Уляно Гаврилівно, ще одне вибачення – і поїду до Ромен сам, – попереджаю її. Більше не перепрошує.

Вже у потязі з Харкова питає, що сталося з Поляком.

– Думаю, що нічого страшного. В нього вистачить розуму сказати, що мене він не знає, просто жертва зухвалого пограбування.

– Він непоганий був, мене не ображав. На відміну від Феді. – Уляна Гаврилівна починає плакати. – Ось чому так, Іване Карповичу?

– Як?

– Ось чому – тільки здається, що покохала, а воно виявляється, що маячня? Чому людині щастя немає?

– Не знаю, Уляно Гаврилівно. Але знаю, що бідкатися через це не треба. Не тому дивуватися треба, що людина нещаслива, а тому, що інколи трапляється їй щастя. Бо нещастя буденне, а щастя – свято. Хіба сумуємо ми, що свята не кожен день? Не сумуємо. А коли свята трапляються, то радіємо їм. Так і зі щастям. От як у вас з Федею, на самому початку добре ж було?

– Добре, дуже добре.

– То й згадуйте про те. Я ось сам згадую про матір Моніки, хоч у нас там кілька днів лише було. Але згадую і радію. Бо ж було таки, а в декого і такої крихти немає.

– Ви, Іване Карповичу, балакаєте, як панотець на проповіді! Так уже гарно! – зітхає Уляна Гаврилівна.

Як приїхали ми до Ромен, я взяв знайомого візника, щоб він на хутір мене відвіз.

– А ви знаєте новини наші, Іване Карповичу? – питає він у мене.

– Що за новини?

– Яков Базілєвсов справником до нас повернувся!

– Як? Він же засуджений був, до Сибіру пішов? – дивуюся я, бо ж сам того Якова під суд відправив після справи з польськими грабіжниками банків.

– Пішов, а оце тепер повернувся. Виправдали його і до поліції повернули, зі збереженням посади.

– Хай Бог милує.

– Та не кажіть, Іване Карповичу. Оце повернувся він і так лютувати почав, що борони Боже! Гроші з усіх душить, а як хтось тільки проти нього, то одразу кулаком б’є, а коли і канчуком! Що хоче творить. На нього хотіли скаргу в губернію писати, а він дізнався, прискочив, погрожував, що зв’язки має і всіх, хто проти нього, у солдати заберуть. Воно ж війна скоро.

– Ну, чув-чув, а такого ні. Щоб хабарника після суду і Сибіру на посади повернули! – тільки головою кручу.

– І вас він кілька разів згадував. Погрожував, що на шматки розірве. Ото як тільки нап’ється, так і починає вас лаяти. Каже, що це ви його до Сибіру відправили.

– Не я, а суд.

– Він проти вас лютує. То ви обережніше, Іване Карповичу, з ним.

– Хай тільки сунеться, знову до Сибіру піде.

Ото виїхали ми за Ромни, я сумний сиджу, бо всякого чекав, а не цього покидька в приставах. Коли помічаю, що їде хтось за нами. Верхи.

– Чи хвіст за нами? – питаю у візника. Той озирнувся і аж перехрестився, наче нечисту силу побачив. – Чого це ти? – здивувався я.