Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Але патріотом Польщі вас не назвеш?

– Я ціную реальні речі. Польщі немає і, здається, більше ніколи не буде. А ось гроші є, і їх можна спрямувати у свою кишеню. Реальний план. На жаль, ви не схотіли брати у ньому участь. Та впевнений, що тепер ваша думка зміниться.

– Це ще чому?

– Бо я звільню вас від ярма правильності. – Поляк несподівано штовхає диван, перевертає його, і я гепаюся на підлогу. Поляк стрибає на мене, перевертає на живіт і всідається зверху. – Спокійно, спокійно, не рипайся! Спокійно!

Я намагаюся скинути його, але це важко, тим більше Поляк став коліном на спину і притиснув.

– Не рипайся, дурню! – хрипить він, і я чую дивний тріск. Намагаюся вириватися, пручаюся, тоді Поляк лається і замотує мене у килим. Там вже я, наче сповита лялька, лише голова стирчить. – Ось так краще.

Він чимось зайнятий, потім показує мені шприц.

– Знаєш, що це? – питає, а я мовчу. – Це морфій. Він дасть тобі незабутні враження. Ти поки відпочинеш, а ми з Улею ще раз сходимо до зали. Потім я знову вколю тобі. Після третього разу ти точно підсядеш, хоча дехто підсідає і з першого. Ну що, готовий до подорожі, яка змінить тебе?

– На мене чекають на вулиці, якщо я не вийду, то викличуть поліцію, – брешу я у відчайдушній спробі якось врятуватися.

– Нехай викликають, поліція обходить казино десятою дорогою, бо тут іноді грає сам губернатор. Все, Іване Карповичу, відпочивайте.

Я кручу головою, але Поляк притискає мене до підлоги, міцно тримає і коле у шию.

– Понеслася душа в рай. Коли ми з Улею повернемося, то розмовлятимемо вже з іншим Іваном Карповичем.

Я стискаю зуби, збираю волю в кулак, примушую себе бути сильним, а потім починається. Не хочу оповідати, що я відчув, скажу лише, що коли отямився, то в роті було повно зламаних зубів і крові. Я плювався ними, коли до номера повернулися Поляк із Уляною Гаврилівною. Вона скрикнула, шахрай зачинив її у ванній і підійшов до мене.

– Тьху, Іване Карповичу, як немовля погане, з килима вилізли. Господи, а це ще що за дурниці? – він гидливо, аж трохи перелякано подивився на мене. – Що це ви тут витворяли? Обличчя розбите, весь у крові. Іване Карповичу, що ви з собою зробили? Ви мусили побувати в раю, а виглядаєте так, наче з пекла вилізли.

Я посміхнувся і прошепотів скривавленими губами.

– Я переміг.

– Що? – Поляк нахилився.

– Переміг.

– Що? – він ще нахилився.

– Ось що.

Я схопив його за голову і повалив на підлогу. Він намагався вирватися, але я кілька разів ударив його.

– Не треба! Не треба! Здаюся! – хрипів Поляк і з жахом дивився на мої скривавлені руки. – А мотузки?

– Порвав. – Я показав шматки мотузки.

– Але це неможливо!

– Можливо. – Я вдарив його, і він знепритомнів. Пішов до Уляни Гаврилівни. – Тихо, не плач, збирайся.

– Що з вами зробили?

– Нічого, це я сам.

– Для чого?

– Треба було.

– Ваню, – вона перелякано торкалася моїх скривавлених рук. Я ж рвав мотузку по-живому.

– Нічого, зараз підемо звідси і поїдемо додому.

– Нас не випустять. Тут охорона.

– Випустять.

Я набрав води, вилив на Поляка. Він ледь побачив мене, затремтів.

– Іване Карповичу, не вбивайте! Я вам потрібен, я вас звідси виведу!

– Я й сам вийду.

– Тут охорона, справжні вбивці. Вони не випустять. І вихід же один. Всі вікна закладені цеглою. Тільки один вихід, Іване Карповичу!

– Зараз зателефонуєш охороні. Викличеш одного. Зрозумів?

– Не треба, Іване Карповичу, не треба!

– Ще раз тебе вдарити?

– Ні, ні!

Він телефонує і викликає охоронця. У цей час я тримаю при горлянці Поляка заточений олівець.

– Зараз прийде. Але він же не один! Тут їх кілька десятків, охоронців! Іване Карповичу, вони не випустять!

– Не твоя справа.

Тягну його до дверей.

– Рипнешся, придушу. Зрозумів?

– Так, так, Іване Карповичу! – Він лежить і тремтить, дивиться на мене. – А оце голову розбили для того, щоб боляче було? Так?

Я мовчу.

– Болем боролися, щоб морфій вас не взяв? Билися головою, рвали мотузки, робили собі справжнє пекло, щоб тільки не піддатися. Так?

– Помовчи.

Приходить охоронець, я його валю, обшукую. Забираю револьвер, закручую у килим.

– Уляно Гаврилівно, ходімо.

– А я, а я, Іване Карповичу? – хвилюється Поляк.

– А ти вже якось сам, – знову б’ю його, і він непритомніє.

Виходимо в коридор. Я згадую, що на виході сиділо четверо хлопців. Аж троє дверей. Важкувато буде виходити.

– А оце директора кабінет. Нас сюди вчора запрошували, пригощали, – каже Уляна Гаврилівна і вказує на двері.