Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Ні. Уляно Гаврилівно, збирайте речі, ми йдемо, – я дивлюся на нього, він розчарований. Розводить руками.

– Ну, добре. Якщо ви так вирішили. Мені можна випити?

– Як хочете.

Поляк підводиться і йде до столу. Ящичків там немає, то зброю там ховати ніде. Кілька пляшок з алкоголем. Навіть якщо схопить одну, я справлюся, біля мене стілець, яким я вмію битися. Але Поляк і не намагається напасти. Наливає собі келих, смакує.

– Дарма ви так, Іване Карповичу, моя пропозиція була виграшна.

– Не хочу мати справ із шахраями.

– Іване Карповичу, шахраї – це не найстрашніше, з ким можна зітнутися у житті.

– Можливо, але ви почули моє рішення.

Ось вийшла Уляна Гаврилівна з маленькою валізкою.

– Візьміть хоч фішок, обміняєте на гроші, – запропонував Поляк.

– Не треба, – я не вірив у щедрість шахраїв.

– Уля заробила, це для неї. – Він узяв жменю фішок і дав Улі. – Іване Карповичу, якщо передумаєте, то я ще буду з тиждень у Москві.

– Не передумаю.

Я не повертався до нього спиною, бо не довіряв. А нападу зі спини не чекав. Тільки відчинив двері з номера, як на мене кинулося кілька міцних чоловіків. Уля закричала, її крик я чув уже з підлоги, а потім знепритомнів. Коли отямився, то виявилося, що я в номері Поляка, лежу на дивані. Зв’язаний. У сусідній кімнаті плакала Уляна Гаврилівна, просила мене не чіпати.

– О, бачу ви отямилися, – в поле мого зору вийшов Поляк. – Вибачте, що довелося викликати охорону, але не міг допустити, щоб ваша впертість зруйнувала мій чудовий план підкорення Європи. То довелося набрехати, що ви хотіли поцупити мою асистентку і частину виграшу. Фішки в кишені Улі це підтверджували. Дешевий, але дієвий фокус, і тепер ви в моїй владі.

– Що це значить?

– Ну, це ж нелегальне казино, то тут діють досить жорстокі закони. Наприклад, тут дуже не люблять крадіїв і шахраїв. Вбивають, щоб кінці у воду. Але я попросив залишите вас мені. Жменя фішок – і охорона радо пішла мені назустріч.

– І що далі?

– А далі я зроблю вам як краще, – він зловісно сміється і придивляється до мене. Потім уже не сміється. – Чорт забирай, а ви ж навіть не злякалися! Ви що, справді такий сміливий, га, Іване Карповичу? І такий правильний? Я ж розпитував Улю про вас. Я не вірю в людей, в людей без вад. У кращому разі, є більш-менш пристойний фасад, а за ним бозна-що. У деяких і фасаду немає. Я думав, де ваша таємниця, слабке місце. Але Уля не знала. Вона довірлива, навряд чи брехала б або не сказала, хоч я підпоював її солодким вином. Та не допомогло, я не витягнув із неї зовсім нічого поганого про вас. А вона ж довго жила з вами в одній хаті. Невже ви такий правильний? Вибачте за тавтологію, але бути таким правильним неправильно. І я це виправлю. Знаєте як? Мовчите? Образилися? Нічого, скоро все буде інакше. Можете сказати до побачення колишньому Івану Карповичу, бо скоро вітатиметеся з собою новим.

Поляк підходить до дивана, ще трошки, й тоді б я спробував вигнутися і дістати його ногами. Один потужний удар, потім добити і звільнитися від мотузок. Непоганий план, але Поляк різко змінив напрямок. Узяв убік, обійшов диван і став за спинкою. Там я його ніяк не вдарю.

– А чого тебе зовуть Поляком? – питаю я не тому, що мені цікаво, а для того, щоб виграти час, вигадати якийсь новий план.

– Мій тато був поляком. Шляхтич, його батьки мали великий маєток під Любліном, багато землі і справжній палац, живи не хочу. Але тато був романтиком, це ще гірше, аніж правильна людина. Ви хоч міцно стоїте на землі, а романтик легко захоплюється різними дурницями. Коли почалося польське постання, він, ще підліток, утік із дому і приєднався до бунтівників. Не жалів себе, ліз на кулі та шаблі, то швидко був поранений і відправлений додому. Поки вилікувався, повстання вже придушили. Можна було б дати хабарі, змовчати, але тато знову почав говорити про Польщу од моря до моря, був арештований і засланий до Сибіру. А маєток конфіскували в казну, потім подарували тим шляхтичам, які мали розум і говорили що треба, навіть у православ’я перейшли. Так тато опинився в Сибіру. Невдовзі почав листуватися з одною дівчиною з Брацлавщини, теж хворою на польську боротьбу. Та дівчина покинула батьківський будинок, приїхала до Сибіру, де вони з батьком і одружилися. Згодом з’явилися два моїх старших брати, а потім я. Батьки намагалися виховувати нас справжніми поляками, до семи років я не розмовляв російською, бо нас не випускали з хати, де розмовляли лише польською. А потім батько захворів. Дуже засумував після чергової відмови в дозволі повернутися до Польщі. Заслаб і помер. Після чого ми з братами вийшли з будинку й опинилися у новому, невідомому нам світі. Треба сказати, що там було те ще оточення: бунтівники та злодії. То мої брати стали революціонерами, а я обрав кримінальний шлях. Бо ніколи не вірив порожнім словам та ідеям, не підкріпленим готівкою. Я не хотів бути схожим на батька, який заради незрозумілих химер утратив усе. Світ злодіїв видавався мені логічним і правильним, то я зійшовся з найкращими його представниками. Через те, що деякий час розмовляв російською з акцентом, до мене і причепилося прізвисько Поляк.